Письменник, драматург, художник, політичний діяч – все це про Винниченка, який залишив значний слід в українській літературі та у боротьбі за українську державність. Проте його політичні погляди, компроміси з комунізмом і в підсумку еміграція роблять його неоднозначною постаттю в українській історії.”Еспресо.Захід” розповість про те, ким був Володимир Винниченко та що кажуть у Львові про перейменування вулиці, названої його іменем.Що відомо про вул. Винниченка у Львові
У Львові вул. Винниченка розташована в історичному центрі міста. Її довжина – близько 700 метрів. Тягнеться від площі Соборної, пролягає через площу Митну, оминає скверик “На Валах” із пам’ятником В’ячеславу Чорноволу й закінчується аж на стику з вул. Максима Кривоноса. Перша задокументована назва цієї вулиці – “Широка за бернардинами”, або “Бернардинська”. Так її називали 500 років тому. Бо тоді вона пролягала паралельно до східного муру Бернардинського монастиря. На початку ХІХ століття її називали – Панська вища, бо тут був “Палац губернаторів”, намісників Королівства Галичини та Володимирії, а вулиця стрімко піднімалася і вела догори на Високий замок. Та вже у 1871 році завдяки впливам польської аристократії в австрійському Львові цю вулицю перейменували на честь польського полководця Стефана Чарнецького. З окупацією Галичини Радянським Союзом вулиця пів століття називалася “Радянська”. Та у 1992 році з появою незалежної України, рішенням місцевих депутатів її перейменували на вул. Володимира Винниченка. Чому виникли суперечки про перейменування 
Для багатьох сучасна вул. Винниченка відома насамперед, бо там розташована будівля Львівської обласної державної (військової) адміністрації. Власне, що очільник Львівської ОВА Максим Козицький і започаткував дискусію про перейменування вулиці своїм дописом у соцмережах. Він написав, що звернувся до Львівської міськради з цим питанням, бо саме вони мають повноваження для перейменування. “Винниченко – історична постать, яка не підпала під декомунізацію, адже досі не внесена в перелік перейменувань Українського інституту національної памʼяті. Однак, багато істориків наголошують, що він: прихильник автономії України у складі Росії; критикував політиків-самостійників, зокрема Миколу Міхновського; неодноразово конфліктував зі Симоном Петлюрою щодо самостійництва; був відвертим противником створення української армії; був переконаним комуністом, і навіть організував у Відні закордонну групу українських комуністів; після того, як більшовики окупували Україну, активно співпрацював з московською владою, навіть будучи за кордоном; його утопічні заклики до московської влади щодо українізації та літературний спадок є неспівставними з тією шкодою, якої він заподіяв українській державності в період Перших Визвольних Змагань”, – вважає Максим Козицький. Також він додає, що назви вулиць – це ідеологічні маркери, що формують свідомість поколінь і ми не можемо “допускати далі існування тих, які вшановують ворогів української державності та колаборантів”. Тому пропонує львів’янам назвати варіанти, як краще перейменувати цю вулицю. У коментарях чимало людей погоджується з Максимом Козицьким, називаючи Винниченка “сумнівним” чи “антидержавником”, але є й не менше критики. Оскільки під критерії написані головою Львівської ОВА можуть потрапити, наприклад, Михайло Грушевський. Для прикладу, перекладачка, членкиня Українського ПЕН та ексдиректорка “Форуму видавців” Софія Челяк має сумніви щодо такої ініціативи, наголошуючи на тому, що Володимир Винниченко – це також визначний письменник-модерніст.”Винниченко був знаковим письменником, який розвернув українську літературу, вивів на масовий рівень український модернізм. Його заслуга у розвиток літератури така ж як і вклад Грушевського в історію. Пане Максиме, якщо ви пропонуєте деколонізувати Винниченка, то будь ласка, спочатку ініціюйте деколонізацію пам’ятника Грушевському. Він, на відміну від Винниченка, не просто контактував з Союзом, а переїхав і працював в державній інституції. Можна по-різному ставитися до постаті Винниченка, але пропонувати його саме деколонізувати – це перебір”, – пише Челяк.Журналістка Дарія Гірна, яка працює директоркою у науково-громадській організації “Центр досліджень визвольного руху”, теж сумнівається в доцільності перейменовування вулиці Винниченка. “Дуже сумнівна ініціатива… За таким принципом можна викреслити багато важливих людей з історії “, – пише Гірна. Під її дописом письменник Андрій Любка, який є директором Інституту Центральноєвропейської Стратегії, коротко написав: “Нема чим зайнятися діячам”. Коротка біографія Володимира Винниченка 
Володимир Винниченко народився у 1880 році в бідній селянсько-робітничій сім’ї в Єлисаветграді (тепер – Кропивницький). Його батько, Кирило Винниченко, був селянином-наймитом, а мати, Євдокія Павленко, вдовою з трьома дітьми від першого шлюбу. Завдяки своїм здібностям Володимир отримав можливість навчатися в місцевій гімназії, хоча через революційну діяльність його відрахували. Та у 1900 році він екстерном склав іспити в Златопільській гімназії, а в 1901-му вступив на юридичний факультет Київського університету. Там він долучився до революційного руху, ставши членом Революційної української партії (РУП), а згодом – Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Тобто він з молодечих років був соціалістом. Революційна діяльність призвела до арештів, ув’язнень і втеч. У 1903 році Винниченка заарештували за агітацію серед робітників і селян, а після чергового ув’язнення в Лук’янівській в’язниці він утік за кордон. З 1906 по 1914 рік жив у еміграції в Австрії, Швейцарії, Франції та Італії, займаючись літературною і політичною діяльністю. У 1911 році одружився з Розалією Ліфшиць, яка стала його вірною супутницею. За кордоном разом із Михайлом Грушевським видавав часопис “Промінь”. Під час Першої світової війни Винниченко повернувся до Російської імперії, жив у Москві під чужим ім’ям, займаючись літературною справою. 
Після Лютневої революції 1917 року Винниченко повернувся в Україну, ставши ключовою постаттю Української Центральної Ради та першим головою Генерального секретаріату – першого українського уряду. У 1918 році очолив Директорію УНР, але через конфлікти з Симоном Петлюрою пішов у відставку й емігрував у 1919 році. У 1920-му ненадовго повернувся до України, сподіваючись співпрацювати з радянською владою, але, розчарувавшись, остаточно залишив батьківщину. Останні 25 років життя провів у Франції, у містечку Мужен, де займався літературою, живописом і писав мемуари. Помер у 1951 році, так і не повернувшись до України.Політична діяльність Винниченка та його неоднозначна позиція 
Винниченко був одним із лідерів Української революції 1917–1921 років. Як член Центральної Ради, він автор усіх чотирьох Універсалів УНР, декларацій і ключових законодавчих актів. У 1917 році очолив Генеральний секретаріат, ставши першим прем’єр-міністром УНР, а в 1918–1919 роках – головою Директорії. Його політична кар’єра була позначена соціалістичними ідеями та прагненням поєднати українську незалежність із соціальною справедливістю.Як відомо, у 1917-1918 роках Винниченко дійсно виступав за автономію України в складі федеративної Росії, що викликало критику з боку більш радикальних самостійників, як-от Симона Петлюри. У 1918 році він очолив Український національний союз, який виступав проти гетьманату Павла Скоропадського, і навіть домовлявся з більшовиками про спільні дії. Цей крок став одним із найбільш суперечливих у його кар’єрі. У 1920 році Винниченко спробував співпрацювати з радянською владою, сподіваючись реалізувати ідею “національного комунізму”, але швидко зрозумів неможливість компромісу з більшовиками, які придушували українську ідентичність.У еміграції Винниченко продовжував політичну діяльність, створивши Закордонну групу українських комуністів і пишучи публіцистичні праці, зокрема тритомник “Відродження нації” (1919–1920), де аналізував причини поразки Української революції. До речі, під час Другої світової війни він відмовився співпрацювати з нацистами, за що був ув’язнений у концтаборі. Цікаво, що на схилі літ у 1949 році Винниченко опублікував маніфест “Заповіт борцям за визволення”, закликаючи до боротьби за власну незалежну Україну, наголошуючи на необхідності орієнтації на внутрішні сили народу, а не на зовнішні чинники. Якщо коротко, то Винниченко мріяв про соціалістичну Україну, але його бачення “національного комунізму” не знайшло підтримки ні серед українських самостійників, ні серед більшовиків. Це породило чимало міфів про нього. Та й дослідники його постаті зазначають, що Винниченко був конфліктною і безкомпромісною людиною, що ускладнювало його стосунки з іншими діячами. Тобто він ніколи не був з тих, з ким легко знаходили спільну мову. Літературна діяльність Винниченка: чому він видатний письменник Винниченко – один із засновників модернізму в українській літературі. Його твори вирізняються соціально-психологічною глибиною, увагою до проблем моралі, людських взаємин і суспільних конфліктів. Одразу перше його оповідання “Краса і сила” (1902) принесло письменнику визнання. Відомими стали також оповідання: “Федько-халамидник”, “Момент”, де зображені реалістичні картини життя простих українців із акцентом на соціальну несправедливість.Крім цього, він написав чимало знакових романів: “Записки кирпатого Мефістофеля” (1917), “Сонячна машина” (1926, перший український фантастичний роман), “Слово за тобою, Сталіне” (аналіз Холодної війни та можливого майбутнього, 1950). Також Винниченко творець багатьох п’єс: “Брехня” (1910), “Чорна Пантера і Білий Медвідь” (1911), “Між двох сил” (1918). Ці драми ставилися і в театрах Європи, зокрема Німеччини.Загалом у своїх творах Винниченко досліджував моральні дилеми, конфлікти між індивідуальним і суспільним, а також революційні ідеали. Його літературна творчість була тісно пов’язана з політичною діяльністю. До речі у радянській Україні його твори були заборонені з 1930-х до 1980-х років через антирадянську позицію, зокрема відкритий лист до Політбюро КП(б)У 1933 року, де він звинуватив Сталіна в Голодоморі, відзначають в Українському інституті національної пам’яті. Читайте також: Росіянин чи українець: 54 роки тому помер Ігор Стравинський, який творив світові шедеври на Волині