“Еспресо.Захід” розповість про одну з найболючіших сторінок польсько-українських відносин – спробу стерти українську ідентичність у Польщі. Чому це сталося: корені трагедіїПісля Другої світової війни радянська влада вирішила перекроїти кордони Східної Європи так, як вважала за потрібне. Переміщення цілих народів не становило для них проблеми, бо ніхто цьому не перешкоджав. З поразкою Німеччини Польща отримала нові території на заході, втративши східні землі на користь СРСР. На землях, які українці називали Закерзоння – Лемківщині, Надсянні, Холмщині, Підляшші, – проживало близько 150–200 тисяч українців. Ці регіони століттями були домом для українців, але в новій комуністичній Польщі їхнє існування стало проблемою для влади.Конфлікт між українцями й поляками загострився ще від часів Першої світової війни, коли два народи на уламках Австро-Угорської імперії хотіли збудувати свої держави. У підсумку поляки, за допомогою військ Антанти, змогли утвердити свою владу, не надавши українцям політичної свободи, це призвело до серії внутрішніх конфліктів та розвитку ОУН. З Другою світовою, протиборство максимально загострилося, зокрема, Волинська трагедія тому свідчення. Новопостала Українська повстанська армія боролася за права українців не лише з Гітлером і Сталіним, але також з польською владою, що робило її ворогом в очах Варшави. Польський комуністичний режим, підтримуваний Кремлем, бачив у кожному українцеві потенційного повстанця. Багато галасу наробило вбивство 28 березня 1947 року генерала Кароля Сверчевського, заступника міністра оборони Польщі, в засідці УПА.Тому офіційно метою операції “Вісла” було “ліквідувати українське підпілля” – зокрема, підрозділи УПА. Проте справжньою причиною операції, як свідчать документи, стало прагнення позбутися української меншини в Польщі шляхом її повної депортації й асиміляції, розсіявши українців по всій Польщі. До того ж у 1944-1946 роках уже відбувся так званий “обмін населенням” між Польщею та УРСР: сотні тисяч українців і поляків змушені були покинути свої домівки. Як усе відбувалося: хроніка депортації
Ранок 28 квітня 1947 року став початком жаху для десятків тисяч українців. О 4-й годині ранку шість польських дивізій – близько 17–21 тисячі солдатів – разом із підрозділами Корпусу громадської безпеки оточили українські села на Закерзонні. Оперативна група “Вісла” під командуванням генерала Стефана Моссора діяла швидко й безжально.Людей будили посеред ночі, давали лічені хвилини, щоб зібрати найнеобхідніше, й вивозили в невідомість. Села спалювали, церкви руйнували, цвинтарі нищили. Усе, що нагадувало про українське життя, мало зникнути, щоб на їхньому місці постали нові польські поселення. За кілька місяців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя примусово переселили 140-150 тисяч українців. В основному їх везли на захід і північ Польщі – у Нижню Сілезію, Західне Помор’я, Опольське воєводство. Це були землі, відібрані в Німеччини, зруйновані війною, де переселенці опинялися в чужому, ворожому середовищі. Влада навмисне розселяла українців невеликими групами, щоб унеможливити створення громад і прискорити асиміляцію.Ті, хто чинив опір, потрапляли до концтабору Явожно – філію колишнього нацистського концтабору Аушвіц. Там утримували майже 4 тисячі людей, зокрема жінок і священників. Близько 200 в’язнів загинули від тортур і нелюдських умов. Надзвичайні суди виносили смертні вироки за найменшу підозру в співпраці з УПА. Офіційно операція завершилася 29 липня 1947 року, але окремі виселення тривали до серпня. За цей час польська влада знищила багато бункерів УПА, заарештувала тисячі людей і вбила сотні українців. Що залишилося після “Вісли”: наслідки трагедії
Для українців Закерзоння операція “Вісла” стала катастрофою. Люди втратили все: домівки, землю, майно, а часто й рідних. На нових місцях їх чекали злидні, дискримінація й ворожість. Заборона на українську мову, культуру та релігію змушувала багатьох приховувати своє походження. Дітям у школах втокмачували, що вони “поляки”, а українська мова – це “діалект” польської. Таким чином багато хто втратив зв’язок із рідною культурою назавжди та ополячився. Культурна спадщина Закерзоння зазнала нищівного удару. Сотні сіл, церков і пам’яток зникли з лиця землі. Лемківщина, наприклад, втратила більшу частину своєї унікальної культури. УПА ж без підтримки цивільних втратила силу на Закерзонні, тому бійці вийшли звідти вже до кінця 1947 року. Для польсько-українських відносин “Вісла” стала ще однією історичною раною, про яку неможливо забути. У Польщі операцію виправдовували як боротьбу з “бандитами”, але для українців вона стала справжньою етнічною чисткою. Яке ставлення до операції “Вісла” в Польщі та в Україні 
У сучасній Польщі ставлення до операції “Вісли” складне й неоднозначне. У 1990 році сенат Польщі визнав операцію прикладом тоталітарної політики, а 2007 року президенти Польщі й України разом засудили її як порушення прав людини. Але в суспільстві думки розділилися. Для багатьох поляків “Вісла” – це досі історія про боротьбу з УПА, яка асоціюється з Волинською трагедією. Тому дехто з ультраправих поляків і по сьогодні вважає депортацію виправданою.Сучасні польські історики, як-от Гжегож Мотика, визнають, що операція мала ознаки етнічної чистки. Проте у 2023 році інститут національної пам’яті Польщі (IPN) назвав “Віслу” “охоронним заходом”, що, звісно, обурило українців і частину польської інтелігенції. Понад 100 польських діячів підписали лист із вимогою переглянути це рішення.Українська громада в Польщі, а це зокрема й нащадки депортованих, береже пам’ять про трагедію. Вони намагаються відновлювати церкви, ставлять пам’ятні знаки про трагедію, як-от хрест у селі Криве. Але іноді стикаються з ворожістю. Зовсім нещодавній приклад, коли у квітні на могилі воїнів УПА в селі Монастир з’явилася провокативна табличка. Це нагадує, що рани минулого ще не загоїлися, а Кремль досі ними вправно маніпулює, підбурюючи обидва народи до конфлікту.В Україні ж операція “Вісла” – це символ трагедії й несправедливості. Після здобуття незалежності в 1991 році історики, письменники й активісти почали досліджувати ці події, повертаючи правду в суспільну свідомість. У 2019 році Верховна Рада встановила другу неділю вересня як день вшанування всіх примусово виселених українців у 1944–1951 роках. Багато хто закликає визнати операцію злочином проти людяності на міжнародному рівні.Щороку в Україні та діаспорі цими днями відбуваються меморіальні заходи: люди збираються в Перемишлі, Явожно, інших місцях, пов’язаних із трагедією. Також у Львові щороку вшановують пам’ять жертв операції “Вісла” біля пам’ятника депортованим українцям Закерзоння 1944–1951 років. На місці відправляють молебень і покладання квітів. 
“Наша пам’ять — це лише наша пам’ять. І насправді вона більше нікому, крім нас, не потрібна. І ми маємо вирішувати, чи пам’ять зробить нас сильнішими, чи, відмовившись від неї, ми самі себе закинемо на узбіччя історії. Для багатьох українців це виглядає так, ніби тільки старші приходять: чого ми тут маємо бути? Тому хочеться звернутися в першу чергу до молоді: Ми всі тут маємо бути, маємо згадувати, маємо писати про ці всі злочини — і не тільки на річниці. Бо якщо ми про них мовчимо, вони повторюються… Головне сьогодні — не опускати руки, не розповідати, що хай хтось зробить, а ми підемо слідом. Бо від кожного з нас залежить наша доля сьогодні!”, – написала народна депутатка України Софія Федина, яка взяла участь у цьогорічній акції-пам’яті у Львові. Справді, для українців “Вісла” – це не лише минуле, а й нагадування про необхідність захищати свою ідентичність, особливо в часи війни з російськими окупантами. Сьогодні, коли Україна й Польща будують нові добросусідські відносини, пам’ять про операцію “Віслу” нагадує: лише правда й конструктивний діалог можуть сприяти взаєморозумінню подій минулого. Читайте також: Трагедія села Пужники: що відомо про місце, де розпочинається ексгумація жертв Волинської трагедії