“Еспресо.Захід” розповість більше про перебіг подій та наслідки пацифікації.Репресивні акції тривали у вересні – листопаді 1930 року за наказом тогочасного глави польського уряду Юзефа Пілсудського із застосуванням поліції та армії. Пацифікація супроводжувалась масовими арештами, побиттям та вбивствами людей, закриттям і руйнуванням українських установ у Галичині. Наслідком акції стала подальша значна радикалізація українського руху опору на західноукраїнських землях. Хід подійРішення про “утихомирення” Галичини було прийняте 1 вересня 1930 року після консультацій голови держави Юзефа Пілсудського з міністром внутрішніх справ Славоєм Складовським. Перші каральні акції розпочалися 16 вересня 1930 року, тривали до 30 листопада 1930 року і охоплювали 450 населених пунктів у шістнадцяти районах Східної Галичини. З середини вересня до пацифікації було залучено шістнадцять рот поліції. Підрозділи у кількості 80–150 осіб оточували села і проводили обшуки та допит мешканців. З кінця вересня – початку жовтня 1930 року до поліційних акцій також долучились і військові підрозділи – полки уланів, полк кінних стрільців, з яких було виділено разом десять ескадронів кавалерії. У проведенні пацифікації військові підрозділи відзначились особливою жорстокістю і займалися переважно “екзекуціями”. Пацифікація з участю поліції загалом охопила 325 населених пунктів у п’ятнадцяти повітах, а з участю війська – 168 місцевостей у чотирнадцяти повітах. Загалом проведено 5195 обшуків, “умиротворено” близько 450 сіл із 3500.Особлива увага каральних загонів була приділена не тільки місцевим активістам, вчителям, священникам, але й всім українським установам – школам, осередкам Просвіти, кооперативам. Під час акції у кожному селі окремі мешканці піддавалися “екзекуції” – побиттю, систематично руйнувалося майно селян, громадських установ та кооператив, зокрема, розбивались яйця, розсипались крупи, борошно та приправи, на які виливалась “нафта”, синька, олія, оцет. Заарештованих за заздалегідь складеними списками збирали в громадських приміщеннях, де кожному завдавали двадцять п’ять – тридцять, а то й більше ударів нагаєм, при цьому принижуючи ще й морально, тобто примушуючи лаяти Україну, виголошувати заздоровниці на честь Юзефа Пілсудського, співати польський гімн. Нарузі піддавалися всі прояви українства: написи українською мовою, цвинтарі Січових Стрільців, портрети Франка та Шевченка. Громади кожного населеного пункту, де проводилася пацифікація, також мали сплатити контрибуцію польській поліції та армії продовольством, худобою та фуражем. На практиці побиття людей та руйнування майна супроводжувалося ще й відвертим пограбуванням населення. Загалом, каральна акція не стільки мала на меті виявлення винуватців саботажу, скільки загальний терор проти цивільного, у переважній більшості невинного населення, що мало стати карою за нелояльність цілого краю.Наслідки пацифікаціїРеакцією на пацифікацію була повна паніка цивільного населення, яке не мало жодного захисту від свавілля поліції й армії. За українськими даними зазнали побоїв 1357 людей, серед них 93 школяра (починаючи навіть з восьми років), понад 40 жінок було зґвалтовано, загинуло за різними даними від 7 до 35 осіб (за словами польського історика Владислава Побуг-Малиновського, загиблих не було, тоді як, за даними українського історика Петра Мірчука, під час умиротворення загинуло 35 українських цивільних осіб. Стефан Горак оцінює кількість жертв у 7 людей). Під час акції було арештовано 1739 людей, переважно студентів та учнів шкіл. Вже на 17 березня 1931 року з 909 відданих під суд, більшість – 698 – було виправдано та звільнено. Крім суто поліційних та каральних акцій, було заарештовано кількох провідних українських політиків, закриті осередки Просвіти, Сокола та заборонена діяльність Пласту. У кількох містах були розпущені українські школи та гімназії – на кінець 1930 року у цілій Галичині залишилося лише чотири державні школи з українською мовою навчання.За словами дослідника центральноєвропейської історії Івана Гоменюка, сучасні польські історики переважно намагаються відмовчатися про події 1930 року. “Тому що ця брутальність і непропорційність покарань, залучення регулярного війська до приниження громадян своєї держави нікому не робить честі. Десь намагаються обійти пацифікацію, а в разі чого наголосити, що це була відповідь на диверсійні акції. Хоча їхня кількість була непропорційною тому, що відбулося під час пацифікації”, – каже науковець.