Про генезу проєкту, його місію та виклики меморіалізації читайте у статті на “Еспресо.Захід”.Проєкт “Остання зйомка” народився з відчуття недомовленості. З 1 березня 2022 року В’ячеслав Бігун щоденно випускає однохвилинний серіал “Україна в огні 2” — сиквел до легендарного довженківського фільму, який складається з багатьох циклів. Кожна серія циклу “Остання зйомка” (які відтак як серії зібрані й у фільм) присвячена одній людині, яка загинула, захищаючи Україну або виконуючи професійні обов’язки.”Проєкт народився з відчуття того, що в однохвилинній частині серіалу недостатньо, мало, неналежно через об’єктивні причини викладено про медійників і кінематографістів, — пояснює режисер. Накопичений матеріал вилився у книгу “Місія: Свобода України. Остання зйомка серця — медійники і кінематографісти на щиті”, яка вийшла друком в 2025 році в двох редакціях: перша містить 169 розгорнутих портретів, друга — 203″.В’ячеслав Бігун свідомо розширює межі свого проєкту. На відміну від офіційних списків, які ведуть інституції, він включає не лише тих, хто загинув з 2022 року, а й героїв, які полягли з 2014-го. Серед них — Дмитро Лабуткін, журналіст із Тернопільщини, який вчився у Львові та загинув під Дебальцевим 2014 року, Віктор Гурняк, удостоєний звання Героя України посмертно.”Для матері Віктора Гурняка важливо, що це не про АТО, а про війну. Вона прямо за це подякувала”, — ділиться режисер, підкреслюючи важливість правильної назви війни для родин загиблих.До книги потрапили не лише журналісти у вузькому розумінні. Це й верстальники газет, системні адміністратори медіа, деякі блогери, актори, режисери, оператори, освітлювачі, популяризатори кіна. Як зазначив мій співрозмовник, це — “медійники в найширшому розумінні цього слова”.Робота над проєктом — це не просто журналістика, а глибоке дослідження. В’ячеслав працює із відкритими джерелами, читає матеріали різними мовами, верифікує інформацію. На першому етапі він свідомо не контактував із родинами загиблих.”Усвідомив на цьому етапі, зокрема і вже як професійний психолог, що просто не осилю такого контакту. Адже реалізовую проєкт одноосібно. І йдеться про надважкий травматичний досвід, який переживають родини. І сам, за ці роки бачив стільки похоронів, стільки наслідків воєнних злочинів, що вже, мабуть, набув травму свідка. Згодом, працюючи над другою редакцією, почав звертатися до родин для уточнення інформації, та це виявився складний процес — хтось відповідає одразу, хтось через тиждень, а дехто не відповідає взагалі. Я терплячий і на все свій час. Але, час теж показав, що рішення було правильним і вчасним: така книга потрібна зараз”.Режисер шукав підтримки для свого проєкту на різних рівнях. Він звертався до керівників Спілки кінематографістів України та Спілки журналістів України з проханням написати передмову, та не отримав відповіді. Відмовила й керівниця Європейської кіноакадемії, членом якої є автор, через зайнятість тоді на Каннському кінофестивалі. Намагався зв’язатися з всесвітньо відомими режисерами — Квентіном Тарантіно, Мартіном Скорсезе, Стівеном Спілбергом.”Тарантіно — тому що кілька людей називають себе позивним Тарантіно. Подумав, що в цьому щось є суттєве, кіно-омажне”, — пояснює свій вибір режисер. З таким позивним загинув відомий режисер монтажу Віктор Онисько. Попри відсутність відповідей, він не втрачає надії на майбутню підтримку. До другого видання відгукнувся Сергій Тримбач, це дуже шанований кінознавець, й він один із керівників Спілки кінематографістів, який написав глибоку передмову. Так що в спільноті вже знають про книгу.Кожен портрет у книзі містить базову інформацію: скільки днів прожила людина, де народилася, де і як загинула, позивні (якщо була військовою). Але В’ячеслав Бігун прагне показати особистість поза цими даними. Він цитує прямі висловлювання героїв та спогади про них, намагається розкрити характер через історії.”Є люди, які вміють оповідати історії, і вони залишили цікаві оповіді, часом це просто пости в соцмережах. І я це подаю в двох формах: пряма мова — що вони пишуть про себе, і друга — що про них кажуть”, — розповідає автор.Мій співрозмовник розглядає свій проєкт у ширшому контексті культурної пам’яті. Він переконаний, що війна активувала потужний культурний процес, і Україна має що запропонувати світу.”Нам потрібно це опрацьовувати як індивідуальну, колективну травму в різних культурних формах, вливати в культуру — кіно, картини, фотографії, книги. І перетворювати, переливати цей лють, ресентимент у культурні форми, які ставатимуть частиною світової культури”, — наголошує режисер.Водночас він критично ставиться до української традиції цінувати людей лише після смерті: “Не чекайте на свою смерть як на час, коли вас почнуть цінувати. У нас не цінують людей за життя. Хто того Вакуленка чи Амеліну цінував за життя? А після смерті? Вже бачу на прикладі двох сотень полеглих колег, що ці сотні перетворюються на рядки на сайтах, максимум на стенди і дошки. Про них по суті згадують хіба родина. Як виняток, про них можуть згадати, якщо це принесе “лайки” чи гранти. Але це ще не все. Мертві не цікаві, вони нічого не дають, крім суму в нашій традиції. Тому поставив собі завдання в цьому проєкті зробити полеглих колег цікавими. Бути цікавими й після смерті, надихати, мотивувавати. Це психологічно складне завдання для автора, але вдячне для читачів — їх чекають відриття”.В’ячеслав Бігун звертає увагу на унікальність нинішньої ситуації — вперше в історії війна так детально документується самими учасниками подій завдяки смартфонам. “Тепер нам ніхто не скаже, що цього не було”, — підкреслює він, проводячи паралелі з Голодомором та іншими трагедіями, які намагалися приховати або заперечити.Особливу увагу режисер приділяє роботі з молоддю. Він вважає, що студенти, особливо майбутні журналісти та кінематографісти, мають унікальний шанс осмислити війну та свою роль у її документуванні. “Практично всі українці, які залишились в Україні, навіть ті, хто виїхали, вони стали живими свідками цієї війни”, — наголошує В’ячеслав, підкреслюючи важливість осмислення цього досвіду молодим поколінням.На сьогодні вийшло вже понад 1300 серій “України в огні 2″. Автор готує книгу до третього, розширеного видання, де планується додати ще щонайменше 30 портретів. В’ячеслав Бігун працює над вдосконаленням формату, додає інформацію про родини загиблих, їхню спадщину в медіа в різних медіа, форми меморіалізації, родовід.Це повністю благодійний проєкт, який режисер веде без фінансування вже понад три роки. Часткову підтримку на перше видання книги надав польсько-німецький фонд FWPN з підтримки медіа-проєктів, але основний тягар лягає на плечі самого автора. Книги стають доступними онлайн.”Ці люди доклалися до місії — свобода України. Їхня пожертва найвищого ґатунку — це їхнє життя”, — підсумовує В’ячеслав Бігун, пояснюючи назву книги та сенс своєї багаторічної праці. Його проєкт — це не просто архів імен і дат, а спроба зберегти для історії живі образи людей, які віддали найцінніше заради майбутнього України.Авторка: Наталія Павлишин