Але марно сьогодні видивлятися в краєвидах старі стіни чи, бодай, рештки старих мурів. Хіба топонім місцевого пагорбу “башта” (чи то пак “вежа”) ствердить, що щось таки та й було.Люди в цих краях селились віддавна. У літописах місто вперше згадується з 1482 року. Однак археологи з’ясували, що люди тут жили ще в добу середнього (50 тис. років тому) та пізнього палеоліту, і згодом – у часи трипільської, голіградської, черняхівської і давньоруської культур. Знайдені на цій землі і курганні поховання ранніх скіфів (6–5 ст. до н. е.).Історію краю і місцевої твердині коротко розповість Еспресо.Захід.”Більча, Більча, золота наша… “
фото: ТеренЗа місцевими легендами назва села походить від імені дівчини Більча. Мовляв, вподобав її пан та й наказав її батькові прислати доньку для роботи у своїх покоях. Той не підкорився і – як покарання – пан наказав збирати з людей ще один податок. Дізнавшись про це, Більча сама пішла до пана. А наступного дня повернулася додому і принесла в хустині золота та перлів. “Візьміть, тату, – сказала. – Віддайте людям, які платили податки. А пана вже нема… Вмер…”. Тим часом Більчу вже шукали гайдуки, бо знайшли пана зарізаним. Суд був страшним: Більчу живцем замурували в кам’яній горі. Люди шукали дівчину, кликали “Більча, Більча, золота наша…”. Але так і не знайшли. Згодом у важкі хвилини місцеві погорільці або ті, в кого впала худобина, почали знаходити золоті гроші. Казали – це Більча допомагає землякам з тамтого світу. Коротка і сумна історія Більче-Золотецької твердині
фото: Україна інкогнітаАрхівні джерела стверджують, що в 1646 році замок в селі Більче-Золоте вже існував. У другій половині XVI століття село входило до Червоногородського повіту Подільського воєводства. Володіли ним магнати Язловецькі. Можливо, що саме вони на початку XVII століття звели в Більчому мурований замок для захисту від татар і турків.На жаль, не збереглося зображень замку, але за формою самого пагорба, де він стояв, та ровів від мурів дослідники припускають, що замок був прямокутним у плані. Довжина його становила від південної стіни до кінця гострого північного рогу 131 м, а ширина південної сторони — 54 м. Вся площа замку мала приблизно 0,7 га. Найімовірніше, для побудови замку використовували місцеві рінь і глину, яку доводилося возити з берегів Серету. Це коштувало великих зусиль, адже при спорудженні замку доводилося майже на рівному місці насипати високий пагорб. По контуру пагорба звели кам’яні стіни на вапняковому розчині шириною 1,7 м і вежу.Дослідники вважають, що замок був міцним, здатним витримувати напади і облогу. Тим більше, що для підвищення його обороноздатності з усіх сторін викопали широкі рови. Потік, що випливав з гори Білєчка, наповнював рови водою. Була на території замку глибока криниця, на яку натрапили під час будівництва дитячого садка, однак тоді ж її і засипали.Коли загроза нападів татар і турків відпала, замок прийшов у занепад. Адже його утримання вимагало багато коштів. А при частій зміні власників села це стало неактуальним. На початку XIX ст. почали розбирати мури і башти. Процес руйнування замку протягом XIX ст. можна простежити на основі лаконічних записів в інвентарних описах маєтків. Наприклад, в інвентарі села Більче-Золоте за 1820 р. записано: “Замок. В’їзд на дитинець через браму між кам’яними стовпами без жодних воріт. На тому місці, де був палац, з землі видніється кам’яний фундамент. Льох мурований в старому замку під баштою. Двері до льоху на завісах з величезними сковбами в мурованих стовпах. В лівій стороні знаходяться склади для напоїв з двома люфтами”. Характерно, що навіть самі складачі інвентарних описів звертали увагу на катастрофічне руйнування історичної пам’ятки. Наприклад, такий запис було зроблено в описі маєтку Адама Потоцького в селі Більче у 1826 році: “Мури старого замку з баштами за описом в попередньому інвентарі ще не були розібрані, а тепер каміння забрали на будівництво стодоли”. Останнє невелике повідомлення про замок із напівзруйнованими оборонними стінами і вежею міститься в описі села Більче-Золоте за 1846 р.: “Башта в самих руїнах. При башті замчисько, яке в значній частині опоясане мурами, однак ті мури дуже спустошені і знищені. В середині цього замчиська в розвалинах знаходиться пивниця значної величини, поділена на різні відділи. Склепіння пивниці повалене. Кімнати пивниці з каменя без жодних дверей. На розі замчиська знаходиться склад… “У другій половині XIX ст. стіни замку і башту розібрали повністю, а камінь використали для зведення двох господарських будівель в маєтку князя Леона Сапєги. Окремі рештки замку ще можна було побачити в першій половині ХХ століття. А остаточно твердиня припинила своє існування, коли у 70-х роках минулого століття засипали замкові пивниці.Аристократи Сапєги і головна архітектурна окраса Більче-Золотого
фото: andy-travelУ 1854 році на аукціоні у тодішнього власника графа Іполіта Дуніна-Козицького Більче купив князь Адам Сапєга. Як наголошують історики, саме родині Сапєгів село зобов’язане своїми пам’ятками, які збереглися донині. У 1866 році Сапєги переплановують у ландшафтному стилі парк, на території якого гетьман та великий литовський канцлер Леон Сапєга зводить двоповерховий палац, використовуючи для цього замкове каміння. Утім доля палацу була сумною – він був знищений під час Другої світової війни, а на його місці збудували сільський клуб. Все, що залишилося від палацово-паркової архітектури – паркова брама при в’їзді до села з боку Борщова.Але це трапиться згодом. А в 1890-х роках поселення отримує нову назву – Більче-Золоте, а заодно і статус містечка. А відтак сюди потягнулися ткачі, ковалі, теслярі, бляхарі та інші ремісники, а з 1900 року почала діяти трирічна загальноосвітня школа. З тих часів ( а саме з 1898 року) зберігся дотепер вишуканий родовий храм Сапєгів на території парку колишнього маєтку, який – побудований у псевдоготичному стилі за проектом архітектора Адольфа Куна – мав стати родинною усипальнею. Фасад ще й досі прикрашає статуя та два герби: родовий герб роду князів Сапєгів “Лис” (ліворуч) та литовський герб “Погоня” – лицар з мечем на коні (праворуч). На фасаді надпис польською мовою “Нехай на небі разом будуть ті, які кохались на землі”Отож на якийсь час храм і справді став усипальнею. У крипті храму знаходилося поховання Леона Сапєги і його доньки Ізабели. Однак у 50-х роках минулого століття їх рештки ексгумували та перепоховали на сільському цвинтарі, а в самому костелі влаштували склад. Нині це храм Святої Параскеви Української греко-католицької церкви.Печера Вертеба
фото: spadok.orgКарстова печера Вертеба, яка розташована неподалік села Більче-Золоте, належить до найбільших печер Європи (загальна протяжність дослідженого підземного лабіринту становить близько 8 км), вплітається в історію Більче-Золотого і є геологічною й археологічною пам’яткою світового значення (за багатством та різноманітністю археологічних знахідок її називають “Наддністрянською Помпеєю”)Записи Василіянського монастиря в Більчому свідчать, що у 1708 році місцеві жителі спускалися в печеру Вертеба “під опікою” поміщика ґрафа Потоцького, у 1741-му на його прохання печеру вивчав ґенерал-майор польської армії, комендант Кам’янець-Подільської фортеці Йоган фон Кампенгаузен. У 1760 оці. поле переорали і про печеру забули. Печеру віднайшов власник місцевих земель Ян Малевський ще в 1823 році під час полювання. Відразу при вході він знайшов значну кількість керамічних виробів, походження яких, на його думку, належало до античної доби. Насправді це було відкриття, ще невідомої в той час, трипільської культури, яке майже на 30 років випередило її офіційне відкриття, що відбулося у 1850 р. в селі Трипілля під Києвом.Минуло досить часу, коли новий власник села Леон Сапєга закладав парк на цьому місці. Робітники виявили у землі велику кількість черепків, обпаленої глини, фігурок. Щоб дослідити знахідки Сапєга запрошує зі Львова наукового співробітника приватного музею Дідушинських Едварда Павловича, що завідував старожитностями. Дослідження завершилося невеликим розкопом та описом знайденого.У 1889 р. дослідження продовжує Готфрід Осовський, що його викликав із Кракова Сапєга. Потрапивши до печери, Осовський зайнявся замірами та склав топографічну карту печери. Згодом карту, намальовану на трьох великих аркушах, віддрукували у Празі. Дослідження тривали до 1892 року: над входом до печери була споруджена дерев’яна платформа, вниз спускався ліфт і вели дерев’яні сходи. Внизу працювали 15 робітників, нагорі — 9. Довкола розташовувався величезний виноградник Сапєги. З льохів винесли бочки з вином та столи. На них і розкладали знайдені фрагменти та цілі форми — для реставрації. Всі матеріали-експонати зберігалися у палаці Леона Сапєги, де таким чином був сформований свого роду музей.У 1904 році згідно з договором між Терезою Сапєгою і Краківською академією наук до Краківського археологічного музею вивезли із Вертеби понад 35 тисяч трипільських знахідок. Зокрема фраґменти кераміки, понад 300 посудин, 120 антропоморфних та зооморфних глиняних фіґурок (цілих і фраґментів), близько 200 виробів із кості й рогу, 300 крем’яних і кам’яних виробів тощо.Дослідження Вертеби відновили у 1996 році працівники Борщівського краєзнавчого музею5 жовтня 2004 р. в цій печері створено перший в Україні підземний музей Трипільської культури, який є відділом Борщівського обласного краєзнавчого музею.