28 липня у Львові на вулиці Чупринки, 71 відкрився координаційний центр підтримки переселенців з Херсонщини “Вільні разом”. Він став десятим простором допомоги херсонцям в Україні. Центр “Вільні разом” створено за підтримки Херсонської ОВА, Олешківської ОТГ та Нижньосірогозької ОТГ.У вівторок, 11 листопада, до дня визволення Херсона з-під російської окупації переселенці з Херсонської області зібралися разом у центрі, аби поділитися приємними спогадами та спільним болем. Як розповіли гості заходу, під час спілкування багато хто плакав через сум за домом.
фото: Ірина МихайленкоКоординаторка центру Ольга Петриченко, яка до російської окупації проживала в Олешках, розповіла, що “Вільні разом” допомагають переселенцям з Херсонщини, надаючи соціальні послуги, психологічну підтримку та консультації. “Коли до нас людина приходить вперше, ми елементарно намагаємося її вислухати. Люди хочуть поділитися болем. За можливості питаємо, чим можемо допомогти. Іноді це консультація. Зараз для багатьох ВПО актуальне питання – реєстрація в реєстрі для отримання компенсації за пошкоджене майно”, – розповіла Ольга Петриченко.Яку саме соціальну допомогу ви пропонуєте херсонцям?Ми вже три місяці співпрацюємо з благодійними фондами. Зараз підписуємо меморандум про надання безоплатної вторинної правової допомоги.Наша команда вислуховує, пояснює та заспокоює людей, спілкуючись на рівних. Ми не надаємо адвокатських послуг, але скеровуємо до фахівців-юристів. Постійно залучаємо психологів, щоб надавати психологічні послуги та проводити майстер-класи для подолання стресу. У планах – створення груп за інтересами.Для трудової адаптації ми співпрацюємо з Львівським обласним центром зайнятості. Їхній фахівець проводить у нас індивідуальні зустрічі, допомагаючи людям з пошуком роботи, зокрема з проживанням. Ми не можемо надавати послуги фізичної реабілітації чи медичної допомоги, як це передбачено законодавством. Однак активно дізнаємося про такі можливості, спілкуючись із благодійними фондами та Координаційною радою при Львівській ОДА. Це дозволяє нам підказати людям, як отримати, наприклад, медичну реабілітацію, особливо для родин військовослужбовців.Як ви залучаєте переселенців відвідати координаційний центр і скільки вже людей до вас звернулися? Офіційно дізнатися кількість херсонців на Львівщині за адресами неможливо через закон про захист персональних даних. На наші запити надають лише загальну статистику: на Львівщину прибуло близько 12 тисяч херсонців.Для залучення людей ми створили телеграм-канал і групу у фейсбуці, де інформуємо про свою роботу. Також ефективно працює “сарафанне радіо” – люди знайомляться в інших благодійних чи релігійних організаціях і передають інформацію про центр.Ми зверталися з листами до всіх громад, щоб отримати хоча б загальну статистику для виявлення людей. Через це поки що можемо охопити не всіх мешканців. Існує проблема комунікації з людьми, які проживають за межами Львова (наприклад, у Бродах чи Жидачеві). Для зв’язку з ними ми шукаємо й залучаємо місцевих активістів.З метою ідентифікації потреб ми запропонували всім заповнити анкету. На сьогодні в нас зареєстровано понад тисячу осіб.
фото: Ірина МихайленкоЧи змінилося зараз надання матеріальної допомоги для переселенців, порівняно з початком повномасштабного вторгнення?На початку люди потребували більше матеріального забезпечення. Вони приїхали, думаючи, що швидко повернуться, взявши в основному лише літні речі. Потрібно було купувати все – від мила до чашки.Матеріальна допомога раніше була більшою (гранти, допомога з Європи), але зараз вона закінчується. Люди дуже потребують продуктових наборів. На жаль, наразі ми не маємо змоги їх регулярно видавати, хоча один раз надавали, щоб перевірити потребу.Нам говорять про закриття грантових програм. Є державна програма, що передбачає виплати (наприклад, 10-8 тис. грн). При тому всі працездатні та навіть пенсіонери працюють, щоб вижити. Ми бачимо, що до нас приходить мало людей не тому, що вони не хочуть, а тому, що вони на роботах.На фейсбук-сторінці ви ділитеся фотографіями зі спільних вечорів. Як гадаєте, наскільки подібні заходи допомагають переселенцям адаптуватися в новому середовищі?На моє глибоке переконання, коли я відвідую такі події, бачу їхній позитивний вплив. Сьогодні ми зібрали людей до річниці визволення Херсона. Це не було свято з танцями, адже Херсон зараз обстрілюють ще сильніше, ніж під час тихої окупації, коли були тортури та страх. Ми вирішили зібратися, щоб кожен міг виговоритися в невимушеній атмосфері. Я бачу, як люди діляться своїм болем, їм потрібно бачити, що вони не самотні, та, що найважливіше, відчувати підтримку. Музика також має сильний терапевтичний ефект.Наші заходи поки що локальні та камерні. Ми плануємо розширювати співпрацю з театрами та концертними залами. Бачимо, що люди, які вперше чують про нас і приходять на наші заходи, дуже задоволені.
фото: Ірина МихайленкоУ медіа раніше писали, що частина переселенців повертається в окупацію. Вам відомі такі випадки?Я чула про такі випадки повернення в окупацію, про це розповідали мої друзі, і я їм вірю. Особисто з такими людьми не знайома, але такі ситуації дійсно трапляються. Хоча зараз часто говорять про емпатію, я глибоко розумію, що навіть найбільш емпатійна людина не зможе повною мірою пережити чужий шлях, поки не опиниться на його місці. Навіть я, маючи тут роботу та можливості, все одно відчуваю, що це інше життя. Це особливо стосується людей похилого віку, які не можуть повноцінно адаптуватися.Розповім про один випадок. У Львів приїхала літня сімейна пара херсонців. Це сталося після смерті їхньої доньки, коли Херсон був під обстрілами. Подруга доньки запросила їх до Львова.Вони прожили в неї чотири місяці. Це були дуже порядні люди, але подружжя відчувало, що вони “зайві” і заважають, хоча їх і прийняли добре.Я пропонувала їм допомогу з переоформленням пенсії та зверненням до ЦНАПу. Чоловік має регрес онкологічного захворювання і йому потрібен постійний догляд. А жінка має цукровий діабет важкої стадії та сама раніше перенесла онкологію, відчуває фізичну слабкість. Вони говорили з болем: “Ми не потягнемо оренду житла на дві пенсії. Нам не вистачає навіть на ліки. Ми тут чужі, ми метаємося і, можливо, будемо повертатися в Херсон”.Як зараз херсонці підтримують зв’язок із родичами, які залишилися на окупованих територіях?Спілкування з родичами, які залишилися на окупованих територіях, є дуже складним і болючим процесом.Особисто я з лівого берега. Навіть незважаючи на те, що мої рідні там залишилися, я не можу відкрито говорити про їхнє становище з етичних в моральних міркувань, адже це може загрожувати їхній безпеці. Сподіваюся, що це омине мою родину. Там переважно залишилися люди похилого віку, які змирилися зі своїм життям. Або ж ті, хто пережив тортури на початку вторгнення і тепер бояться виїжджати.Спілкування ускладнюється тим, що зв’язок глушать, а світла, газу та води в Олешках немає вже тривалий час. Люди там просто виживають. Окупанти змушують відмовлятися від українського зв’язку та карток, а також примушують отримувати російські паспорти (без них не можна навіть отримати ліки).Зв’язок є дуже рідкісним, болючим і щемливим. Він можливий лише за наявності світла та зв’язку. Родичі бояться говорити відверто, оскільки телефони перевіряють та підслуховують. Окупанти вбачають у кожному українцеві “шпигуна”. Що для вас означає річниця визволення Херсона?Особисто для мене річниця визволення Херсона – це стрижень, це опора. Це віра в те, що якщо визволили Херсон, то прийде перемога і до нас, до Олешок.Це не є свято в традиційному розумінні. Це передовсім емоційне спілкування та день пам’яті. Це момент, коли ти згадуєш втрачених знайомих, читаєш про закатованих, або, навпаки, пишаєшся своїм учнем, який став учасником Збройних Сил і отримав відзнаку. Річниця – це час, щоб ще раз пережити свої емоції: порадити, погорювати й поплакати разом.
фото: Ірина МихайленкоМи створили інтерактивне “Дерево”. Люди прикріплювали до нього кольорові стрічки, розповідаючи свою історію. Поряд із кольорами надії та радості на дереві були присутні чорні стрічки — символ болю, пам’яті, смерті та побажання ворогам. Це була не подія для святкування, а щира, емоційна розмова. Навіть через біль і пам’ять необхідно підтримувати себе, адже наш енергетичний рівень і так на нулі. Ми усміхаємося, одягаємося, але в душі — зовсім інше.