Довге розташоване у геометричному центрі Закарпаття, в долині річки Боржава, на перехресті доріг державного значення, що ведуть у Хуст, у Сваляву, в Іршаву. Населення села налічує майже сім тисяч чоловік, а історія сягає тисячолітньої давнини. Наше селище таке велике і настільки відоме в світі, що не гріх буде визначити 7 об’єктів чи місць, які заслуговують на загальну увагу краєзнавців, науковців, туристів та всіх патріотів, які хочуть знати про своє коріння та пишатися своєю історією.
Починати рейтинг цікавих місць селища варто, певне, із Довжанського замку. Це єдиний об’єкт сільської садибної архітектури замкового типу середньовіччя в Європі. Вірним супутником короля Угорщини Матяша Гуняді Корвіна в усіх війнах був Амбруш Долгаї, якому в 1460 році король на знак особливої милості дав дозвіл побудувати кам’яне укріплення в Довгому. Цікаво, що в самій грамоті від 11 листопада 1460 року фігурує термін «domum lapideam», під яким розуміють кам’яний будинок, а не замок. Але у ті часи люди також порушували закон. Кілька разів споруда руйнувалася повсталими селянами, а потім відбудовувалася і модернізовувалася. Мінялися і власники. У ХVІІ столітті замок і палац уже були літньою резиденцією графа Ласло Телекі. Відтак кожного літа разом з графом сюди їхала вся європейська знать: королі, імператори, князі, знані і впливові особи. Власник організовував тут відпочинок, розваги, культурну програму. З цією метою він тримав у селі коней, будував спеціальні дороги в горах, інвестував гроші у місцеві кузні та розвиток сільського господарства. У свій час тут вирощували коноплю, з якої робили кращий у Європі папір. Відоме розпорядження австрійського короля, в якому він дає доручення поставляти до двору не будь-який папір, а саме з Довжанської фабрики. Тоді ж у селі працював залізоробний завод «Гамора», на якому виробляли чавунні печі та інші речі для сільських хат та палаців багатих людей. Ці вироби з гербом Довгого можна ще і тепер зустріти у музеях різних країн світу, в тому числі і в Канаді. Але ні паперова мануфактура, ні завод до сьогоднішнього дня не збереглися. Замок із його таємничою і сповненою легенд історією приваблює туристів. Та є одна проблема. Радянська влада розмістила тут протитуберкульозний диспансер, який туристів відлякував. Але у більшості випадків перемагає цікавість – люди заходять і фотографуються біля 300-літніх лип, що ростуть у дворику. Для того, щоб обхопити найбільше дерево, до речі, потрібно шість чоловік. Раніше біля замку був великий парк та сад, які частково збережені. Тепер, завдяки голові територіальної громади Вуктору Симканичу, територія замку облагороджується і він поступово перетворюється на культурний центр селища та місце проведення цікавих масовох заходів.
На друге місце у нашому рейтингу чудес варто поставити вулицю церков. Тут, у центрі селища, в одному ряду красуються чотири храми трьох конфесій (один не діючий). Довге можна брати за зразок толерантності і культури, терпимості та поваги до релігійних, політичних та інших переконань людей, що живуть поруч. У один і той самий час у всіх культових спорудах проводять богослужіння. Люди йдуть туди, куди хочуть, і ніхто нікому нічого не вказує. Жодних конфліктів на релігійному ґрунті тут ніколи не було. На багатьох масових заходах, зокрема на освяченні двох каплиць та хреста при в’їзді в село, були присутні три священики. Найстарша церква (греко-католицька, яку в роки Незалежності пересвятили на православну і поміняли хрести на банях) будувалася в 1909-1912 роках. Стара римо-католицька споруджена у середині минулого століття із дерева без єдиного цвяха. Але потім її поштукатурили… Нова римо-католицька (1999) та греко-католицька (2002) церкви побудовані за оригінальними проектами і прикрашають центр селища, приваблюючи погляди та запрошуючи завітати всередину. До речі, у римо-католицькому храмі вас зустріне центральна величезна ікона «Зіслання святого духа» роботи унікального і знаного далеко за межами країни художника Юлія Мошака. У селищі також народилися три члени Національної спілки художників України Василь Бердар (уже покійний) та Юрій Боднар, який проживав у Ужгороді (теж покійний) та Віктор Дерда. Роботи цих митців прикрашають найвідоміші галереї України та Європи, а окремі полотна є гордістю приватних колекцій.
На третьому почесному місці розмістимо пам’ятник повстанцям-куруцам, що стоїть у центральному скверику і позначений на всіх військових і туристичних картах. На ступінчастій гранітній основі підноситься розвинений п’єдестал з білого мармуру, обрамлений з боків волютами й увінчаний колоною доричного ордеру. На вершині колони усівся бронзовий турул з мечем у кігтях. Висота пам’ятника три метри.
На лицьовій поверхні п’єдесталу висічено текст:
«С Богом за Отчизну и Свободу!
На памятку первой битвы 7 юнія 1703 года
упавших героев куруцов II. Франца Раковція»
Напис на зворотньому боці монументу такий:
«Пролю Кров за Отця, за Матер
Погибну я еще днесь за мнъ заручену невесту
Помру я еще днесь За свою дорогу Отчизну»
Пам’ятник споруджено коштом жителів села у 1903 році на честь двохсотліття першої битви повстанців під проводом Ференца Ракоці у визвольній війні угорців проти Австрійської імперії. Битва відбулася неподалік селища, у ній брали участь наші земляки та люди із сусідніх сіл, більшість із яких поховані у братській могилі, бо повстанці битву програли, але саме з неї почалася визвольна війна. Кожного року 7 червня кілька офіційних делегацій із сусідньої Угорщини приїжджають ,щоб вклонитися пам’яті героїв та покласти вінки і квіти до підніжжя пам’ятника. У другу неділю червня, до речі, у селищі кілька років поспіль проводився фестиваль «Довжанська фіра» та відзначався день села. Війна порушила багато традицій.
На четверту сходинку треба поставити реформаторський парафіяльний будинок. Це один з найстаріших кам’яних будинків села Довге. У 1903 році сім’я графа Телекі жертвує 1000 крон на будівельні матеріали для парафіяльного будинку реформаторської церкви. Загальний кошторис робіт склав 3600 крон. Будинок одноповерховий, кам’яний. Перекриття балкове. Віконні перекриття аркового типу, з цегли. Травалий час у будинку працював дитячий садочок. Ще кілька років тому там не було нічого. Тепер власником історичної будівлі є місцевий підприємець.
Унікальною пам’яткою селища була хата-музей 1857 року, колишня хата Юрія Пацкана. Вона складалась з сіней, комори та світлиці (передня хижа, кухня, мала хижа і невелика комора), крита ґонтом, мала невеликий ґанок. Завдяки ентузіастам селища на чолі з вчителем Юрієм Лапком та тодішнім головою сільради, музей був урочисто відкритий 22 жовтня 1977 року. Але недбале ставлення до пам’ятки на початку 1990-х років призвело до руйнації та фактичного знищення хати. В селі збереглося ще декілька хат, побудованих на початку та в 20-30-х роках XX століття. Здебільшого вони розміщені по вулиці Велика під номерами 26, 56, 70, 93, 114, 107, 122, 130, 134, 148 тощо. Кілька таких хат збереглося і на моїх рідних Гірках. Зокрема це хата Райди, у якій народилося і виросло 12 дітей. В основному це тридільні хати: сіни, комора та світлиця (хижа), з дубовим ґанком, невеликими вікнами. Саме ці хати ми цілком виправдано можемо розмістити на п’ятій сходинці нашого рейтингу.
Інший взірець народної архітектури селища зараз знаходиться в Закарпатському музеї народної архітектури та побуту в Ужгороді. Це трикамерна хата другої половини XIX століття – з напівзакритою галереєю, стінами з кругляків, обмазаних глиною і пофарбованих у блакитний колір, чотирисхилим ґонтовим дахом та глинобитною долівкою. Перевезена хата в музей у 1969 році. Ґанок у нас називають “турнац”.
Що ж на шостому місці? Тут є кілька варіантів. Може, берегоукріплення річки Регуляція, збудоване за часів Чеської республіки, та залізничний вузькоколійний міст? Але вони частково зруйновані, залізниця розібрана. Може лісозавод із стрічковою пилорамою 1896 року? Але пилораму демонтували і вивезли. Може будинок для працівників заводу, який у народі називають «емелет»? Але він у жахливому стані! Частина даху обвалилася, а люди, які там живуть, не ремонтують його. Певно, на шосте місце піднімемо урочище Гутища, яке знаходиться досить далеко від селища. Та, за переказами, саме там спочатку і було поселення. Після великої пожежі людям жити стало ніде, ось вони і переселилися нижче за течією річки Свинка – аж біля самої славної Боржави, оспіваної у багатьох піснях. На старому місці поселення залишився тільки фундамент церкви. Кажуть, що і донині у ніч перед Великоднем там можна почути, голоси дзвонів, що лунають з-під землі. Але для того, щоб їх почути треба пройти добрих п’ять кілометрів пішки і залишитися ночувати в горах. Та не кожен із нас до цього готовий, не кожен турист на це здатен.
На сьомому місці рейтингу, без сумніву, слід розмістити стару будівлю школи. Ініціаторами її будівництва виступили о. Андрій Дем’янович та о. М. Медве, які неодноразово зверталися до представників влади про відкриття школи та церкви в селі Довге. За їх наполегливості в 1909 році одночасно почалося спорудження греко-католицької церкви та церковно-приходської школи. У 1911 році двоповерхова будівля – школа – зустріла своїх перших вихованців. За більше ніж сторічну історію у школі вчилися люди, які прославили не тільки рідне селище, але і велику Батьківщину. Кількох варто таки назвати. Це: Бердар Василь Дмитрович – живописець, член Національної спілки художників України, Боднар Іван — професор, доктор хімічних наук, Боднар Юрій Васильович — живописець, член Національної спілки художників України, Іван Іванович Ледней – футболіст і тренер України. Виступав, зокрема, за «Суднобудівник» (Миколаїв), «Металіст» (Харків), СКА (Київ), «Таврія» (Сімферополь), «Маяк» (Харків), «Торпедо» (Запоріжжя) та «Закарпаття» (Ужгород), Василь Німчук —мовознавець, завідувач відділу історії та граматики Інституту української мови Національної академії наук України, член-кореспондент НАН України, Попик Іван — доктор хімічних наук, Попик Юрій та його брат Михайло — професори, Валерій Черняков — український політик, Колишній народний депутат України, голова Державного агентства лісових ресурсів України, Ледней Василь Іванович – заслужений лісівник України, Глеба Юрій Федорович – заслужений працівник культури України, Чичура Іван Іванович — кандидат фізичних наук, Іван Панич – доктор психології, Іван Шопа — футболіст, нападник і тренер України. Виступав, зокрема, за «Динамо» (Хмельницький), «Карпати» (Львів), «Шахтар» (Кадіївка) та «Суднобудівник» (Миколаїв), Якуб Василь Юрійович — академік Академії технологічних наук, професор, Юрій Мельник – артист розмовного жанру, переможець багатьох фестивалів і конкурсів гумору в Україні… Список можна продовжувати.
У селищі також проживали відомі люди, які так чи інакше формували суспільну та інтелектуальну атмосферу, впливали на хід історії, творили мистецтво та спричиняли чи були резонаторами явищ, подій, настроїв. Найвідоміші з них: Василь Гичко — заслужений працівник культури України, співак, соліст хору «Боржава», Довгович Василь (1783–1849) — філософ, просвітитель, мовознавець, поет, перший закарпатський академік, священик УГКЦ, Михайло Машкін — композитор, написав тут свої найкращі пісні, у тому числі неофіційний гімн Закарпаття «Верховино, мати моя», його іменем названо одну з вулиць, Марійка Підгірянка (1881–1963) — поетеса, виховувала у Довгому онуків Івана Франка Мирона та Тараса — дітей його дочки Ганни, Йожеф Телекі (1738–1796) — фоішпан комітатів Бекеш та Уґоча, хранитель Святої Корони Угорщини, Йосип Тереля(1943–2009) – український містик, мученик, сучасний пророк та ясновидець, письменник, греко-католицький дисидент, в’язень совісті, політімігрант з СРСР. Така кількість знаменитостей свідчить про те, що селище Довге є справді непростим і унікальним населеним пунктом, адже далеко не кожне місто може похвалитися такими особистостями.
Василь КУЗАН – для “Майдану”
Від редакції.
Є бажання та змога – підтримайте, будь ласка, наше видання.
Наша мережева газета надалі розповідає про те, що відбувається в реґіоні та світі, інформує про події, пов’язані з повномасштабним вторгненням російського займанця, знайомить з людськими долями, публікує вірші воєнної доби…
Якщо бажаєте й надалі отримувати інформацію з “Майдану” , видання можна підтримати за цим покликом.
Або ж замовити рекламу, оголошення тощо.
Будемо щиро вдячні.