Щороку в грудні Україна затихає ввечері: десь шарудить папір, скрипить ручка, а дитячі долоньки обережно виводять: «Дорогий святий Миколаю…». Колись у цих листах найчастіше просили ляльку, машинку чи солодощі. Тепер усе частіше – тата з війни, світло в домі, тепло й тишу без вибухів.
Ми зібрали десять історій — десять листів українських дітей до святого Миколая. У кожному з них є трішки болю, трішки сміху, багато надії й дуже багато любові.
1. Софійчин лист про ковдру для бабусі й тата з фронту
Софійці шість. Вона живе на заході України, але на кожній фотографії в телефоні мами — їхнє прифронтове місто, подвір’я, де колись росла вишня.
У листі до Миколая Софійка літерує повільно:
«Принеси, будь ласка, теплу ковдру для бабусі, бо вона каже, що ніч трохи кусається холодом. І ще… якщо можна, поверни мого тата. Я його чемно поділю з Україною, але хай хоч інколи приходить додому, добре?»
У кінці вона домальовує солдата у бронежилеті й велике жовто-блакитне серце. Подарунок для себе Софійка так і не написала — мама потім допише маленькими літерами: «і ще ляльку, яку вона соромиться просити».
2. Марко й 3D-ручка для мрії
Маркові десять. Він любить конструювати все, що можна розібрати й зібрати назад.
«Святий Миколаю, — пише він, — я давно мрію про 3D-ручку. Хочу робити маленькі мости і будинки. Коли закінчиться війна, ми з другом з Херсона побудуємо з них макет його міста. Щоб він пам’ятав, яким воно буде, коли його відбудують».
В окремому рядку Марко додає:
«Якщо 3D-ручка — це забагато, тоді просто передай йому, будь ласка, що все буде добре. Ти ж ближче до Неба, ти знаєш».
3. Амінчин дім, який залишився в Криму
Амінці вісім. Вона пише лист українською, але деякі слова виписує латинкою — так їй легше.
«Дорогий Миколаю, — виводить вона, — я хочу додому. Не в гуртожиток, не в тимчасовий притулок, а в наш дім біля моря. Хочу, щоб у школі можна було не пошепки говорити українською й не боятися».
Наприкінці Амінка просить зовсім «по-дорослому»:
«Якщо ти не можеш це зробити швидко, то, будь ласка, бережи всіх, хто за це воює. А мені принеси книжку про Крим українською. Щоб я пам’ятала, що він наш».
4. Назар і Орися просять генератор
Близнюкам Назару й Орисі по сім. Вони пишуть один лист на двох — сперечаються, хто буде тримати ручку.
«Святий Миколаю, — починає Назар, — у нас часто вимикають світло, і ми сидимо в коридорі з ліхтариком. Нам не страшно, але в садочку дуже холодно».
Орися дописує великими літерами:
«Принеси, будь ласка, генератор для садочка. Ми не будемо просити іграшок. Лише генератор, щоб вихователька не казала, що діти — як сніжинки, бо тануть без тепла».
Вони малюють будівлю садочка, а поруч — квадрат із написом «генератор». Виглядає як чарівна скринька.
5. Андрійко, який замість іграшки просить роботу для мами
Андрійкові п’ять, і це перший лист у його житті. Писати за нього допомагає старша сестра, але слова він обирає сам.
«Миколаю, — диктує він, — мені не треба машинку. Я хочу, щоб мама мала роботу. Вона каже, що все добре, але я бачу, що ні».
Потім довго думає і додає:
«Якщо буде дуже складно з роботою, тоді принеси мамі сон, щоб вона хоч одну ніч добре поспала. Мені вистачить старих машинок».
На полях — нерівне сердечко й кілька невдалих спроб намалювати маму з усмішкою.
6. Владислав і комп’ютер, що рятує інших
Владиславу дванадцять. Він з тих дітей, які вже «майже дорослі» й соромляться писати казковим святим. Але цього року все ж сідає за лист.
«Святий Миколаю, — друкує він на ноутбуці в шкільному коворкінгу, — я хочу новий комп’ютер. Не для ігор. Наш волонтерський гурток робить сайт, де збираємо історії про військових і збір коштів на їхні потреби. Старий комп’ютер постійно «лягає» і ми не встигаємо оновлювати інформацію».
Він чесно зізнається:
«Я розумію, що комп’ютер — дороге бажання. Якщо не вийде, просто допоможи нам зібрати гроші на той, що ми шукаємо. А мені подаруй терпіння й натхнення».
7. Катрусині книжки замість планшета
Катрусі дев’ять. Вона виїхала з окупації й залишила вдома все — іграшки, колекцію наклейок, улюблені книжки.
У листі до Миколая вона пише:
«Усі мої книжки залишилися там. Я пам’ятаю їх на дотик. Можна, я не буду просити планшет чи телефон, як інші? Принеси, будь ласка, українські книжки — про пригоди, про Україну, про дівчат, які не бояться. Я буду читати їх братові, бо він ще не вміє читати».
У кінці Катруся додає:
«А коли ми повернемося, я віддам їх у бібліотеку. Щоб у всіх дітей було, що читати».
8. Ілля — майбутній лікар
Іллі одинадцять, він мріє стати лікарем. Його дідусь — військовий, поранений, зараз на реабілітації.
«Дорогий святий Миколаю, — пише Ілля старанним почерком, — я хочу набір юного медика. Не іграшковий, а такий, щоб там були справжній стетоскоп, муляжі органів і книги. Я хочу вміти допомагати, як лікарі, які рятували дідуся».
В наступному реченні він змінює ручку на синю:
«І ще одне — це важливіше за все. Зроби так, щоб у лікарів завжди вистачало сил, ліків і обладнання. Бо я бачив, як вони втомлюються, але не здаються».
9. Даринка й одне маленьке цуценя
Даринці чотири, вона ще не пише. Її лист — це малюнок: велике жовте сонце, будиночок, дівчинка й маленька кругла пляма з чотирма паличками — цуценя.
Мама підписує:
«Святий Миколаю, Даринка дуже хоче цуценя. Вона каже, що тоді вдома буде «завжди свято», навіть коли вмикають сирену. Якщо це можливо, подаруй нашій родині маленького друга — ми всі його дуже чекатимемо».
Десь унизу Даринка домальовує ще одне сонце — «про запас, щоб було світло, коли вимикають».
10. Роман, який уже не просить подарунків
Романові п’ятнадцять. Він довго вважав, що листи до Миколая — це для малих. Але цього року все ж сідає за стіл.
«Святий Миколаю, — починає він, — я не буду просити подарунок для себе. У мене є все необхідне. Мені 15, я можу підробляти й сам собі щось купити».
Потім рядки стають коротшими:
«Я хочу подякувати тобі за всіх людей, яких ти, мабуть, посилаєш нам згори: волонтерів, лікарів, військових, вчителів, сусідів, які діляться останнім. Бережи їх. І, якщо можна, навідайся до тих, хто в полоні. Передай їм, що ми про них пам’ятаємо. А ще — нагадай дорослим, що ми, підлітки, теж хочемо миру, а не тільки Wi-Fi».
Роман ставить у кінці не підпис, а маленький тризуб. Каже, так надійніше.
Ці історії — вигадані, але в кожній легко впізнати когось поруч: сусідського хлопчика, дівчинку зі школи, власну дитину. Листи до святого Миколая — це не тільки про подарунки. Це спосіб дітей говорити про найголовніше: про любов, страхи, мрії й віру, що добро таки перемагає.
І, можливо, цього року кожен із нас теж напише свій лист — бодай подумки. Не для того, щоб щось «замовити», а щоб ще раз пригадати: ми живемо в країні, де діти, навіть у найтемніші часи, вміють мріяти світло.
The post Лист до святого Миколая: 10 зворушливих історій українських дітей appeared first on .