В історії Львова є чимало імен, які не потрапляють у шкільні підручники, але без них місто було б зовсім іншим. Тадеуш Рутовський — саме такий. Поляк за походженням, європеєць за освітою і львів’янин за життєвим вибором. Він не мав військових орденів і не керував великими арміями, проте в один із найважчих моментів для Львова взяв відповідальність на себе.
фото: ВікіпедіяВід журналіста до політикаНародився Рутовський 2 грудня 1852 року в Тарнові. Батько Тадеуша був учасником Листопадового повстання 1830–31 років і після втечі в Галичину став бурмістром Тарнова та депутатом Крайового сейму. Тож політична активність Тадеушу дісталась у спадок.Школу він закінчив із відмінними результатами й вирушив до Відня — спершу в технічний університет, але дуже швидко зрозумів, що його більше цікавить розуміння суспільства, а не лише точні науки. Перевівся на юридичний факультет, а згодом здобув докторський ступінь з філософії.Але політика не відразу стала його вибором — нею стала журналістика. Gazeta Narodowa, Słowo Polskie, Muzeum, Nowa Reforma — у цих виданнях з’являлися статті молодого автора про модернізацію Галичини, розвиток міст, промисловості й економіки.Саме завдяки журналістиці його ім’я стало впізнаваним. А завдяки сімейному достатку він міг дозволити собі те, про що багато хто лише мріяв: займатися громадською роботою не заради посади, а заради результату. Тому його швидко обрали до Галицького сейму, а згодом — до віденського парламенту. Там він сперечався з консерваторами, наполягав на перетвореннях, нервував тих, хто любив спокій.Його називали демократом, центристом, “безприкметником” — бо не був ні з правими, ні з лівими. Він був за місто, за людей, за розвиток.На посаді бургомістраУ 1895 році Рутовський став віцепрезидентом Львова — фактично правою рукою бургомістра. Він був колекціонером, культурним менеджером, меценатом без зайвого шуму. Сприяв побудові будинку Промислового музею, Міської картинної галереї, придбав будинок короля Яна на Ринку, в якому створив музей імені Собеського, купив будинок на вул. Гетьманській, де розмістив Палац мистецтв.А потім історія вирішила перевірити його на міцність. В 1914-му в Сараєво розпочинається велика війна.
Російські патрулі на Марійській площі у Львові, фото: photo-lviv.in.uaРосійська армія, яку тоді у Львові часто називали просто “московською ордою”, наближалася стрімко. Президент міста Юзеф Нойман покинув Львів. І тоді на перший план вийшов Рутовський — не заради слави, а тому, що так вимагала ситуація. Він очолив місто у момент, коли воно боялося, голодувало й не знало, що буде завтра.3 вересня 1914 року президент Львова Тадеуш Рутовський передає ключі від Львова російському генералу Василю Роде. Опору місто не чинило, прийняло ультимативні вимоги капітуляції. Місто на пів року стало центром Галицького військового генерал-губернаторства. Сталося це після того, як, прорвавши фронт на ділянці Перемишляни – Рогатин, підрозділи 3-ї російської армії підійшли до полишеного австро-угорськими військами Львова.Далі було 293 дні окупації. 293 дні щоденної боротьби за елементарне: хліб, тепло, порядок, лікарів, воду. Гроші з банків росіяни забрали — і кілька місяців Рутовський буквально утримував місто власним коштом. Можливо, тоді він востаннє згадував про привілеї свого походження — і став справді народним мером. Під його керівництвом створили мережу дешевих кухонь і чайних, організували низку дитячих притулків та вирішили проблему дрібної монети шляхом випуску бон.
фото: city-as-stage.lvivcenter.orgПід російською окупацією Від 3 вересня 1914 року до 22 червня 1915-го Львів жив під владою Російської імперії. Окупація була помітна вже з перших хвилин: на урядових будівлях замайоріли російські прапори, а таблички на державних установах швидко замінили на російські та польські. Годинники перевели на інший час — за Петербургом. Згодом почали замінювати й вивіски магазинів, а в школах і діловодстві наказали користуватися російською мовою.Після першого, дуже активного етапу русифікації темп дещо впав. Лише наприкінці лютого 1915 року над польськими назвами вулиць почали з’являтися додаткові таблички російською.Російська влада сприймала Львів і Галичину не як окуповану територію, а як “землі, що повернулися додому”. Тутешніх поляків розглядали як чужинців, а українців — як “росіян, яких треба перевиховати”. Така логіка проявлялася у всьому: від школи та преси до депортацій і репресій проти місцевих лідерів.Щодо публічного життя — свобода різко звузилася. Маніфестації фактично заборонили: можна було відкрито демонструвати лише релігійність і лояльність до царя. Проте й тут були обмеження. Римсько-католицькі святкування, що сприймались як польські, не заохочувалися. Натомість греко-католицька церква взагалі опинилася під ударом: росіяни заарештували ієрархів церкви на чолі з Андреєм Шептицьким і вивезли їх на заслання.Зміна календаря теж мала символічний характер: тепер офіційним став юліанський стиль. Тож поляки змушені були відзначати свої свята тихо, “всередині”, як раніше це робили українці.22 квітня 1915 року Львів відвідав сам Микола ІІ. Його приїзд організували так, щоб створити враження щирої підтримки населенням: уздовж вулиць стояли солдати, оркестр, натовп цікавих вигукував “ура!”. Цар відвідав гарнізонну церкву на Клепарові та шпиталь у будівлі Академічної гімназії. Увечері виступив з балкона намісництва з короткою промовою про “єдину й нероздільну Русь” і пообіцяв підтримку місту.Так тривало до червня 1915 року, коли росіяни були змушені залишити Львів під натиском австро-угорських військ. Відступаючи, російські війська захопили з собою заручників, серед яких був Рутовський.
Микола ІІ під час візиту на Галичину, квітень 1915 р., фото: lvivyes.com.uaПовернення Тадеуша Рутовського до Львова — як це булоНа початку січня 1917 року стало відомо, що Тадеуш Рутовський скоро повернеться до Львова. Його виміняли на москвофіла, віденського кореспондента часопису “Новое Время” Дмитра Янчевецького, засудженого на смерть за державну зраду у справі “Народного Совіту” Дмитра Маркова.Місто відразу сформувало комітет для організації урочистої зустрічі. Патріотичні товариства закликали львів’ян приєднатися до вітання “видатного громадянина”. Участь дітей, яких зазвичай залучали до таких подій, цього разу скасували — стояли сильні морози.Преса активно нагадувала про заслуги Рутовського — як до російської окупації, так і під час неї. На вулицях з’явилися спеціальні афіші.1 лютого 1917 року делегація зі Львова вирушила до Перемишля, щоб зустріти його поїзд з Відня. Того ж дня у головних храмах міста — Латинській і Вірменській катедрах, євангелістській церкві та прогресистській синагозі — відбулися молебні.О 14:30 поїзд прибув на львівський вокзал. Рутовського зустріли гучними “Niech żyje!”, квітами, промовами й оркестром залізничників. Після офіційних вітань він сів у карету. Окрема карета була для його родини, інші — для чиновників. Дві перші прикрашали біло-червоні стрічки, а візники мали національні конфедератки.Кортеж повільно рушив крізь натовпи львів’ян: від вокзалу Городоцькою й Жигмунтовською до будівлі Сейму, де його вітали представники крайової влади. Звідти — великим колом через центр міста: повз Міський театр, вулицею, названою на честь Рутовського, Марійською площею й далі до палацу Лозинського, де підготували житло для його родини. Порядок забезпечували варта, пожежники й легіоністи.Наступного дня, 2 лютого, у ратуші відбувся великий прийом — понад 700 запрошених, а ще глядачі на галереях. Рутовський пройшов до ратуші урочистою ходою. Після офіційних виступів відбувся вечірній раут.Проте здоров’я Рутовського було підірване під час полону. Менш ніж через два місяці після початку його перебування на посаді в нього стався крововилив у мозок. 30 березня 1918 року він помер у Крехові. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.