12 вересня у межах проєкту “Штука” Радомир Мокрик розповів про шлях українського дисидентства за власну культуру та ідентичність у другій половині минулого століття.
Про це пише кореспондент ІВ Четверта студія.
Розмова почалась зі знакової постаті для української незалежності, а саме про Левка Лук’яненка, що був позбавлений волі загалом на 26 років за опір радянській системі. Спочатку діяча засудили до смертної кари у 1960 році за створення УРСС (українська робітничо-селянська спілка). Пізніше покарання замінили на 15 років у таборах, востаннє був покараний за активну участь у правозахисній Гельсінській групі.
Принагідно згадав, що у 1975 році радянський союз вирішив з певних геополітичних причин дотримуватись Гельсінської угоди, тобто, захищати права людей та їхню гідність.
Радомир Мокрик наголошує, що на всю Україну тоді знайшлось 10 людей, що вирішили слідкувати за дотриманням цих угод. Зрештою, усі вони піддавались переслідуванням та покаранням.
Одразу після першого визволення Левко Лук’яненко, не насолодившись свободою вдосталь, вирішує долучитись до чергового спротиву. Історик мав за честь запитати діяча про це рішення, на що той роздратувався. Адже там не було жодних сумнівів, зважувань “за” та “проти”, Левко турбувався за передачу самвидаву та важливих напрацювань для інших. У таборах та радянських в’язницях було багато українців, інших самовідданих патріотів різного походження.
Вони піддавались репресіям за свої переконання та діяльність на волі, а вже у запроторенні обростали новими ідеями, сподіваннями та мріями світле майбутнє своїх народів.
Історик Радомир Мокрик розповів про українських дисидентів, фото Дмитро Колос, Четверта студія
Попри всі перешкоди та утиски з боку радянської влади, на зламі післявоєнного покоління у 1960-х виростає нова когорта правозахисників та культурної еліти. Красівський, Горська, Дзюба, Григоренко та інші, живі нині Микола Матусевич та Мирослав Маринович . Усі вони, незважаючи на політичні переслідування чинили опір тодішній системі. Відзначає Радомир Мокрик, як із затятого комсомольця Юрій Дзюба трансформувався в українського патріота.
Його визначна праця “Інтернаціоналізм чи русифікація” достеменно описує механізми зросійщення на Донбасі, тактику радяського союзу щодо нівелювання українськості. Ця книжка в перекладі багатьма мовами стала новим натхненням для боротьби проти пригноблення.
“Історія дисидентів — це визначальною мірою це схожі історії про людей, що мають певне переконання, певну ідею, і просто до неї йдуть, бо вважають її правильною”, – наголошує дослідник дисидентського руху.
Окреме місце в українському дисидентстві виділяють Мустафі Джємілєву, що народився в Криму, але майже одразу був депортований з іншими кримськими татарами у 1944. Його діяльність протягом життя це буквально дорога до рідного Криму, збереження історичної пам’яті про тяжкі випробування, що спали на долю кримським татарам.
Історик Радомир Мокрик розповів про українських дисидентів, фото Дмитро Колос, ІВ Четверта студія
Ці фактори різності походження, вірування та національної приналежності в дисидентському русі стверджують, що нема місця ворожнечі між патріотами своїх народів. Вони завжди порозуміються і діятимуть проти поневолення разом. Тому що любов до свого однозначно допомагає зрозуміти інших
Довідка:
Радомир Мокрик – український історик, дослідник дисидентського руху та автор книжки “Бунт проти імперії”.
Дмитро КОЛОС, ІВ Четверта студія