20 та 21 вересня у Львівському театрі імені Лесі Українки відбудеться прем’єра вистави «Пенелопея» за п’єсою драматургині та ветеранки Аліни Сарнацької «Плем’я чекання».
Як розповіли у ЛМР, особливістю вистави є акторський склад: у поставці грають жінки, які працюють в різних театрах Львова і в реальному житті є дружинами або цивільними партнерками військових. Вистава «Пенелопея» через сучасні українські реалії переосмислює античний сюжет Гомерової «Одіссеї», у якому цариця острова Ітаки Пенелопа понад двадцять років чекала свого чоловіка з мандрів. Але сьогоднішня Пенелопа не просто символ вірності. У тексті Аліни Сарнацької вона реальна жінка, яка зустрічається з неприйняттям суспільства та ізоляцією через свій статус. Вона змушена сама виховувати свою дитину у стані постійної тривоги та стресу. А одного дня вона отримує звістку про те, що її чоловік безвісти зник. Та попри нелегку історію, ця вистава створює простір підтримки, до якого запрошують усіх глядачів та глядачок. Тут жінки, що проходять крізь випробування чеканням, об’єднуються, щоб разом долати цей виклик та зрощувати свою власну силу.
«Тема партнерок військових та їхнього досвіду — це досить така сліпа пляма у суспільстві в плані розуміння цієї ідентичності. Усім відома сторона подорожі Одіссея, але як щодо тої сторони, яка залишається непоміченою? Вистава «Пенелопея» саме про подорож жінки, як вона проходить цей шлях з чоловіком», — пояснює режисерка вистави Світлана Федєшова.
Важливу роль у виставі відіграє сценографія Оксани Шпакович, яка за основний матеріал обрала полотно піскового кольору, що розпросталось по всій сцені та навіть глядацькому залу. Загальна кількість полотен виготовлених класичною технікою ткання на рамі у виставі понад десять метрів квадратних. Цей матеріал напряму посилається на оригінальну історію з «Одіссеї», адже Пенелопа ткала вдень і порола тканину вночі, щоб відтягнути момент одруження з кимось із женихів, які залицялися до неї в надії стати новим царем Ітаки. Десь вже розпороте, здавалося б нескінченне полотно створює відчуття далекого від цивілізації піщаного острову, на якому опинились всі ці жінки, що чекають своїх чоловіків з війни. У деяких сценах навіть можна побачити як їх одяг з’являється напряму із декорацій сцени, адже реальність на цьому острові геть інша і вона повністю поглинає усіх, хто у ній опиняється.