Ельбльондзький канал і круїз судном травою
Уявіть картину: ви спацеруєте мальовничою лукою, насолоджуєтеся пташиним співом та ароматами різноквіття — аж тут раптом повз вас пропливає, розтинає трави пасажирське судно з туристами на облавку. Ви ошелешено дивитеся на нього, а туристи з цікавістю розглядають у біноклі вас, як представника місцевої фавни.
Ельбльондзький канал. Джерело: rysnal / Wikimedia
Якщо вам здається, що авторку заколисало на хвилях уяви, то аж ніяк. Ну, можливо, зовсім трішки. Такий круїз справді існує, причому не з примхи судновласників, а з огляду на особливість водойми, через яку пролягає маршрут, — Ельбльондзького каналу. Збудували його в середині XIX сторіччя, щоб скоротити шлях до Балтійського моря з Вармії і Мазурів. Серйозною перешкодою для реалізації проєкту виявилася різниця в рівнях висот між містами Оструда і Ельбльонґ — понад 100 метрів. Однак автор проєкту, інженер Якоб Ґеорґ Стеенке, запропонував розв’язок: він розробив систему рейок для переміщення суден суходолом, а точніше — переосмислив американський винахід, оскільки аналогічні конструкції вже діяли (від 1825 року) на каналі Морріс у Нью-Джерсі. До того в світі не існувало аналогів і таке диво інженерної думки можна було побачити лише в Америці та Польщі.
На відрізку між Ельбльонґом та Острудою спорудили комплекс із двох шлюзів та п’яти стапелів, якими судна переміщаються на платформах, встановлених на рейках — так, мовби судно вирішило проїхатися на фунікулері. Суднопідйомник досі приводять у рух гідравлічні механізми, що збереглися з позаминулого сторіччя. Вартість усього проєкту на десять відсотків перевищила кошти спорудження Ейфелевої вежі й відповідала ціні 2,4 тонни золота.
Стапелі розташовані в селах Бучинець, Конти, Олєсніца, Єлєнє і Цалуні. Острудзько-Ельбльондзька судноплавна компанія (Żegluga Ostródzko-Elbląska) пропонує кілька маршрутів різної довжини й тривалости. Маршрут «На судні по траві» (Statkiem po trawie) веде з Ельбльонґа до Бучинця (і навпаки). Його тривалість — чотири з половиною години. Судно пропливає не тільки через луки, що сполучають канал, але й через озеро Дружно — місце проживання понад 200 видів птахів, завдяки чому навколишні території отримали статус заповідника. Мешкали тут колись також вікінги, але дуже давно, ще в IX сторіччі. Втім, не будемо розповідати наперед — про все це і про багато іншого ви почуєте під час мандрівки. Здійснити її можна з квітня по жовтень. Точне розташування і ціни можна побачити на сайті Острудсько-Ельбльондзької судноплавної компанії.
Парк атракціонів Energylandia в Заторі
Якби дія мультфільму «Нікчемний я» відбувалася в Польщі, Марґо, Едіт та Аґнес напевно вмовили б Ґру відвезти їх до парку Energylandia, і шлях від заперечення до прийняття батьківства він пройшов би значно швидше: це місце створене для ідеального сімейного відпочинку. В парку є абсолютно все — атракціони, пляжі, аквазона, кінотеатр 7D і навіть планетарій. І, звісно ж, кав’ярні та ресторани.
Парк відкрили 2014 року. Він розташований між Краковом і Катовицями — за 50 кілометрів від древньої столиці Польщі і за 90 від міста шахтарів. Туди можна добратися не лише автівкою, а й потягом до станції «Затор», а потім пересісти на автобус або викликати таксі. З Кракова та Катовиць до парку також курсують прямі автобуси.
Парк атракціонів Energylandia. Джерело: Fry72, Карел Фрідрішек / Wikimedia
Energylandia складається з семи тематичних зон:
«Казкова країна» (Bajkolandia) — для наймолодших. Цю частину парку населяють персонажі улюблених мультиків та фільмів і кожен відвідувач може, якщо захоче, перетворитися на одного з них. Тут, звісно, не знайти запаморочливих атракціонів, зате є каруселі, безпечні мінігірки, машинки й літачки.
«Сімейна зона» (Strefa familijna). Тут кожен знайде розвагу до душі: головне правильно харчуватися й рости не по днях, а по годинах, бо на деякі атракціони пускають тільки тих, у кого зріст не менший ніж 140 сантиметрів. Ця зона пасуватиме шанувальникам помірковано гострих відчутті: творці парку подбали про те, щоб обмежити рівень екстриму в його сімейній частині. Тут можна проїхатися на кількох різновидах американських гірок, спробувати рафтинґ, покататися на колесі огляду або взяти участь у перегонах на трасі «Формула Автодром».
«Екстремальна зона» (Strefa ekstremalna) — для найбільших відчайдухів. Тут зняті всі обмеження на рівень адреналіну, тому, якщо маєте плани на вечір, зупиніться на «Сімейній зоні». Відвідувачів (а охочих заглянути в цю зону чимало) чекають супершвидкісні американські гірки, величезний маятник Aztec Swing, Space Booster — щось на кшталт стріли підйомного крану з двома чотиримісними кабінами на кінцях, яка обертається, розганяючись до 100 кілометрів на годину (пасажири при цьому зазнають перевантаження до 5g — приблизно як пілоти «Формули 1»). Окремо треба згадати Water Coaster Speed — найбільші водяні американські гірки в Європі зі швидкістю до 110 кілометрів на годину — та Hyperion, європейський швидкісний рекордсмен (142 кілометри на годину) заввишки 77 метрів.
Water Park — тропічний острів, де можна поніжитися на сонці або відпочити під пляжною парасолею в секторі Big Milk із басейнами та гірками. Якщо відпочинок без руху на пляжі не для вас — а інакше що б ви робили в парку під Краковом замість поїздки на екзотичне море? — вирушайте на пошуки пригод у сектори Tropical Fun та Exotic Island. Tropical Fun — це аквапарк із 14 гірками різного рівня складности. Exotic Island — величезний водний гральний майданчик із п’ятьма гірками та численними атракціонами, зокрема водними гарматами й млиновими колесами. Ця частина парку працює в основному влітку, за гарної погоди, коли повітря прогрівається принаймні до 20 градусів.
«Драконячий град» (Smoczy Gród). Відвідувачі містечка потрапляють в атмосферу «Володаря кілець» або «Відьмака», яку створюють стилізовані під середньовічну готику вулиці. Старовинна архітектура, руїни замків із дерева й каменю та інші продумані до дрібниць декорації. Головний атракціон цієї частини парку — Wooden Coaster Zadra, найбільші в світі дерев’яно-сталеві американські гірки. Їхня висота сягає 63 метри, довжина — 1,31 кілометра, а вагончики розганяються до швидкості 121 кілометр на годину. Наймолодші гості також знайдуть собі розвагу — на них чекають захопливі американські гірки Frida зі спеціальною крамничкою та гірки Dragon Adventure, які перенесуть їх у чарівну країну драконів. З колеса огляду можна полюбуватися краєвидом на весь парк, а зійшовши на землю — зазирнути в морозивний бар.
Aqualantis — острів посеред океану, де владарює повелитель морів Абіссус. Його історія дуже нагадує мультфільми Хаяо Міядзакі. Населення Аквалантісу жило в гармонії з природою, а Абіссус правив мудро і справедливо. Все змінилося, коли в людях прокинулася жадібність, а їхні дії стали завдавати шкоду природі. Підводний правитель вирішив затопити землю і привласнити багатства, накопичені століттями. Завданням відвідувачів парку буде обстежити затоплене місто на невеликих човнах, а розгніваний морський володар намагатиметься всіляко їм перешкодити. На вас чекає маса атракціонів, а ті, що витримають випробування, зароблять прохолоджувальні напої, ігри й розваги, а також незвичайне шоу.
Sweet Valley — рай для ласунів, щось на зразок цукеркової країни. Крім тематичних американських гірок Fluff Superfood Choco Chip Creek та Nacomi Honey Harbour, відвідувачі можуть покататися на різноманітних каруселях і побувати в «Шаленій стодолі» (Crazy Barn), яка крутиться й розгойдується так, що гості надовго її запам’ятають.
Більше інформації — на офіційному сайті.
Розмальоване село Заліп’є
Село Заліп’є в Малопольському воєводстві здавна славиться розмальованими хатами. Звичай прикрашати стіни квітковими візерунками прийнявся наприкінці XIX сторіччя і виник зовсім не через те, що селяни після проведеного на полі дня відчували потребу розслабитися за живописом чи художник із міста, що приїхав на пленер, запропонував їм десятиденний виклик «Зміни свою хату до невпізнаваности». Все було набагато прозаїчніше: жінки хотіли приховати кіптяву на стінах, зробити приміщення світлішими й охайнішими, а тому замальовували місця, що втратили естетичний вигляд. Виходили плями різного розміру. Хтось зауважив, що вони схожі на квіти. І тоді господині дали волю уяві. З часом малюнки ставали дедалі складнішими й різноманітнішими, на стінах будинків, комор, на парканах і криницях з’являлися химерні квіткові візерунки.
Село Заліп’є. Фото: Якуб Халун / Wikimedia
Розписи стали відомими завдяки краківському чиновнику Владиславу Хіцкелю, який одного разу звернув увагу на малюнок над ліжком свого слуги родом із Заліп’я. Хіцкель вирушив у село й зібрав там багату колекцію візерунків на папері, а 1906 року опублікував статтю в львівському часописі “Lud”.
1948 року в конкурсі «Розмальована хата» в Домброві-Тарновській перемогла хата Феліції Цурилової — художниці з Заліп’я — і за два роки конкурс почали проводити в цьому селі й проводять аж до сьогодні. Щороку на вихідних після свята Тіла Христового близько 100 хат із Домбровського Повісля змагаються за звання найкращої. Феліція Цурилова дуже багато зробила для популяризації народного мистецтва Заліп’я. Вона брала участь у всіх конкурсах на найкращу хату й завжди здобувала перше місце. Феліція померла 1974 року, а 1978-го її хату викупила Cepelia, потім вона перейшла в підпорядкування Окружного музею в Тарнуві й досі є однією з його філій.
Окрім хати Феліції Цурилової, на території її садиби можна побачити корівник, де нині міститься майстерня для проведення майстер-класів та музейна каса; комора, в якій представлені знаряддя праці місцевих селян та їхній транспорт (вози і сани); колишній дім поетки Стефанії Лачинської; хату бідняків. Музей працює щодня, крім понеділка, години роботи відрізняються в літній і зимовий сезон, а перевірити їх можна на офіційному сайті.
1977 року в Заліп’ї відкрився «Дім художниць» — центр культури, місце, де зустрічалися художниці Домбровського Повісля. Там також можна оглянути фотовиставку, присвячену розписаним хатам, відпочити, взяти участь у майстер-класах і придбати забуток із місцевими квітковими орнаментами. Про діяльність центру можна дізнатися на сайті «Дому художниць».
А чи бачили ви коли-небудь храм, стіни якого розписані в народному стилі? Якщо ні, обов’язково зазирніть до костьолу Святого Йосифа. Він збудований 1949 року, а розпис за проєктом Юзефа Шушкевича 1966-го виконали художниці під керівництвом Феліції Цурилової.
Коли читаєш описи Заліп’я й розглядаєш світлини, уява малює казкове село, де зусібіч на тебе дивляться весело розписані хатини. Реальність помітно відрізняється від цієї ідилічної картини: розписи прикрашають далеко не всі хати, у деяких обійстях квіткові візерунки можно побачити лише на криниці, а в інших їх немає взагалі. Тому, вирушаючи в подорож до Заліп’я, важливо не дозволити уяві розгулятися, щоб не пережити розчарування. Але так навіть цікавіше: набагато більш захопливо, прогулюючись, відшуковувати, мов скарби, розписані хати, ніж швидко насититися надміром візерунків і втратити можливість їх оцінити. Зрештою, якщо у вас обмаль часу або ви не любите несподіванок, можна скористатися з мапи об’єктів на сайті «Дому художниць».
Заліп’є розташоване за 30 кілометрів від Тарнува, за півтори години можна доїхати до села з Кракова й за годину з гаком — із Ряшева. Але лише автівкою — громадський транспорт сюди не ходить.
Про містечко Свєбодзін у Любуському воєводстві довгий час знали навіть не всі поляки, аж докишостого листопада 2010 року о 15:57 на його околиці кран не встановив на плечі гігантської статуї голову Ісуса Христа, увінчану короною. Так почалося, без перебільшення, нове життя Свєбодзіна: місто прокинулося знаменитим, тому що статуя Ісуса Христа Царя Всесвіту виявилася найвищою в світі — 36 метрів з п’єдесталом і короною. Звучить не надто правдоподібно, але польська скульптура справді перевищує своїх знаменитих конкурентів: монумент Христа-Спасителя в Ріо-де-Жанейро (запроєктований, до речі, французом польського походження Полем Ландовським) на 14,5 метра, Крісто-де-ла-Конкордія в болівійській Кочабамбі на 11,56 метра, а Христа-Покровителя в бразильському Енкантадо — на дев’ять метрів. Щоправда, є нюанс: це якщо рахувати з п’єдесталом. Якщо ж міряти висоту самої фігури — польський Христос вищий за статую в Ріо на три метри і нижчий за болівійського на пів метра, а за скульптуру в Енкантадо — на чотири метри.
Статуя Ісуса Христа в Свєбодзіні. Джерело: Oskierro / Wikimedia
Свєбодзінського Ісуса Христа, що вивищується над околицями на 16-метровому пагорбі з каміння та щебеню, видно з відстані 30 кілометрів. Він стоїть на Сулєховській вулиці, посеред колишнього ріпакового поля. Для відвідувачів обладнані автостоянки і будиночок прочанина, також можна придбати пам’ятки, зокрема поштівки і статуетки, а також пообідати або зробити пожертву на утримання пам’ятника.
2014-го монумент опинився в центрі скандалу: автор ідеї створення статуї, отець Сильвестр Завадзький, що помер навесні того ж року, заповів поховати під нею своє серце, й священники виконали його волю: серце ксьондза упокоїлося під кам’яною плитою в ногах Ісуса Христа. Прокуратура відкрила справу, але про її рішення інформації немає.
Як з’їдете з траси, щоб поглянути на скульптуру, варто зазирнути і в сам Свєбодзін. Він отримав міські права ще в XIV сторіччі й тут збереглося чимало архітектурних перлин. Крім того, тут часто бував Чеслав Нємен – навідував своїх родичів. На згадку про це на Ринку навіть встановили лавку, присвячену музиканту.
Ті, що хочуть встигнути побачити найвищу статую Ісуса Христа саме в Польщі, мусять поквапитись: від 2022 року монумент Христа-Спасителя споруджують у Вірменії. Передбачають, що його висота становитиме майже 80 метрів, отже, він поб’є всі досі встановлені рекорди.
Кольорові озера в Судетах
Польща сповнена див. Це підтверджують рейтинги National Geographic Traveler. У різні роки в них входили Торунь, Вєлічка, Краків, Мальборк, Біловезька пуща. А 2011 року третє місце в опитуванні посіли Кольорові озера в Рудавському ландшафтному парку. Дивно, що не перше, — це було б цілковито заслужено.
Блакитне озеро в Судетах. Джерело: Piter T / Wikimedia
Кольорові озера розташовані поблизу села Вєсцишовиці за 110 кілометрів від Вроцлава. Їх чотири: Жовте, Пурпурове, Блакитне (але це неточно: після повені 1997 року воно набуло насиченого графітового відтінку й іноді його називають Чорним), а також Зелене. До їхнього виникнення причетний пруський підприємець Крістіан Преллера. 1773 року він заснував завод із виробництва сірчаної кислоти у розташованій недалеко Шклярській Порембі. Кислота була необхідна для виробництва пороху. А для виробництва кислоти, своєю чергою, потрібен був пірит — красивий мінерал, який також використовують ід час виготовлення ювелірних виробів. За часів «золотої лихоманки» його прозвали «золотом дурнів» через зовнішню схожість зі шляхетним металом.
Поклади піриту виявили в селі Вєсцишовиці. Першу шахту відкрили 1785-го. Мінералу вистачило трохи більше ніж на 100 років видобування. Закинуті кар’єри з часом заповнилися водою і утворили штучні озера. А різноманітні хімічні сполуки надали їм незвичних кольорів. Пурпурова барва утворилася завдяки сполукам заліза, жовта — сполукам сірки, а блакитна — сполукам міді.
На інтенсивність кольору озер великою мірою впливає кількість опадів і сонячного світла. Що ж до Зеленого озера, його взагалі можна побачити вкрай рідко: воно невелике й наповнюється водою тільки після великих злив. Трапляється, що озеро зникає на роки.
Через Кольорові озера прокладена пізнавальна стежка довжиною 4,1 кілометра. Вона починається у Вєсцишовицях, перетинає Кольорові озера й закінчується в селі Рендзіни. Вздовж стежки встановлено сім табличок, на яких подано інформацію про історію місцевої гірничої промисловости та про екосистему Рудавського ландшафтного парку. Весь маршрут, із урахуваням часу, потрібного на те, щоб помилуватися краєвидом і зробити світлини, забирає трохи більше трьох годин.
Якщо дістатися до парку на автомобілі досить легко, подорож громадським транспортом набагато складніша Потрібно доїхати потягом до станції Марцішув (Marciszów PKP) — від Вроцлава або Єленьої Гури, а від станції приблизно 20 хвилин автобусом до Вєсцишовиць (Wieściszowice). Зупинка розташована навпроти паркінгу, поблизу входу до парку. Перевірити розклад і придбати квитки можна на сайті PKS Kamienna Góra.
Соляні градирні в Іновроцлаві
За давніх-давен, у далекій-далекій галактиці, а точніше в II–IV століттях на території нинішнього Іновроцлава з’явилися споруди, що нагадували сучасні градирні, які не використовувалися в инших соляних центрах Європи й були придумані заново лише в XIX сторіччі. Аісдя проведених досліджень археологи з Університету Адама Міцкевича в Познані дійшли думки, что знайдені ними рештки справді є найдавнішими соляними градирнями в Європі, а можливо, навіть у всьому світі.
Сьогодні Іновроцлав продовжує засновані в старовину місцеві традиції солелікування. Соляні джерела та однойменний курортний комплекс «Солянки» ось уже півтори сотні років залишаються визитівкою міста. «Солянки» оточені мальовничим парком. Його серце — дерев’яні соляні градирні, збудовані в другій половині XX сторіччя. Вони мають форму двох поєднаних між собою багатокутників заввишки дев’ять метрів. Солона вода стікає стінами, що поросли терном, і під дією вітру й сонця витворюється природний соляний аерозоль з діапазоном дії 300 метрів. Отже, спацер парком стає ще більш корисним (це при тому, що в Іновроцлаві, за даними ВООЗ,і без того найчистіше в Польщі повітря), однако варто пам’ятати, що перебувати на мінімальній відстані від градирні (30 метрів) можна не довше 15–30 хвилин.
Соляні градирні в Іновроцлаві. Джерело: Pit1233 / Wikimedia
По достатньому оздоровленню можна помилуватись панорамою міста з оглядового майданчика у верхній частині градирні (вхід платний) або вирушити на проходи парком. А можна також пуститися берега й ще зміцнити здоров’я в бюветі «Іновроцлав’янка», тут же, в парку: на вибір — мінеральна вода «Іновроцлав’янка» або лікувальна «Ядвіґа». Цікаво, що в джерельні міститься перша в Куявсько-Поморському воєводстві пальмова оранжерея, відкрита 2013 року.
Увага: градирні будуть відкриті до 22 вересня 2025 року, відтак на них чекає ремонт.
Мандрівні дюни в Словінському національному парку
В Польщі є не тільки гори і море, але й своя пустеля. А точніше дві. Перша, Блендовська, розташована в центральній частині країни й визнана однією з найбільших у Європі. Друга, яку прозвали «польською Сахарою», розташована на півночі, на балтійському узбережжі. «Польська Сахара» — мандрівні дюни в Словінському національному парку в місті Леба. Пісок із хребтів дюн постійно здуває вітер і таким чином вони зміщуються на схід на два-десять метрів за рік.
Словінський національний парк. Джерело: Rlelusz / Wikimedia
По суті, такі дюни — не рідкість: практично кожна піщана мілина, не вкрита рослинністю, — рухома або мандрівна дюна. Однак величезні дюни, якими може похвалитися Словінський національний парк, — щось цілком особливе. Їхня площа — 500 гектарів, що приблизно дорівнює площі 725 футбольних полів.
Туристи приїздять сюди в основному влітку, коли краєвид наймальовничіший, а погода трішки більш милосердна, але дюни доступні також взимку. Розташовані вони між морем та озером Лебско. Найбільша і найвідоміша — Лонцька дюна (Wydma Łącka). Її висота — близько 35 метрів, але ця цифра доволі мінлива. З вершини можна помилуватися краєвидом на ліс і море.
Инша, що справляє не менше враження, хоч не така популярна, — Чолпинська дюна (Wydma Czołpińska) в західній частині парку. Краєвид на Чолпинській дюні відрізняється від Лонцької — тут більше рослин, тому немає ефекту пустелі. Однак якщо вам прагнеться залишитися наодинці з природою й не хочеться бути в оточенні туристів, варто вирушити саме сюди. А якщо вистачить сил — дійти до Чолпинського маяка і музею «Дім доглядача маяка».
До Словінського національного парку можна потрапити через село Ромбка за два кілометри від Леби. Вхід платний — квитки продають у касі на місці або на сайті парку. Другий варіант допоможе оминути чергу. Від входу в парк до Лонцької дюни можна дійти пішки, доїхати на ровері, який дають напрокат у парку, або на екскурсійних автобусах Melex. Проїзд на автобусі коштує 23,10 злотого, для школярів 17,30 злотого, а для дітей до шести років — 11,60 злотого. До Чолпинської дюни проїзду немає, треба йти пішки. Треба пам’ятати, що вона розташована далі від входу, ніж Лонцька.
Вся прогулянка забере близько трьох-чотирьох годин, однак усе залежить, звісно, від вашого темпу. Не забудьте запастися водою: в парку її купити не вдасться. І варто пам’ятати, що до Словінського парку не пускають псів, окрім собак-поводирів.
Ми вже з’ясували, що в Польщі є море, гори, пустеля. Що ще? Як щодо давньоримського акведука? Є в Польщі й такий. Щоб його побачити, треба поїхати в село Станьчики на Мазурах. За ним, серед лук і пагорбів, височіють віадуки вже вилученої з ужитку залізничної лінії Ґолдап — Житкейми. На ній теж є залізничний віадук у Кепойці та мости-близнюки через річку Блудзя, розташовані в кількох сотнях метрів на захід. Але найбільше захоплюють дух усе-таки віадуки в Станьчиках. 2020 року вони навіть отримали позначку Golden Pin на картах Google. Будували їх, щоправда, зовсім не римляни, а німці — за взірцем римських акведуків у Пон-дю-Ґар в Окситанії. Перший, північний міст з’явився в 1912–1914 роках, другий, південний, у 1923–1926. Рейки проклали тільки через північний міст. Перший потяг проїхав ними першого жовтня 1927 року. Згідно зі збереженим розкладом 1938 року, в день курсували три потяги, а в вихідні додавали четвертий. В суботи й неділі потяг їздив цією колією до 1943 року, перевозячи туристів, грибників, рибалок та лижників.
Мости в Станьчиках. Фото: Гонза Грох / Wikimedia
Під час Другої світової війни мости використовували, зокрема, для транспортування матеріалів для будівництва штаб-квартири Гітлера, відомої як «Вовче лігво». Колії та інші частини інфраструктури були розібрані совєтськими військами 1945 року.
Сьогодні мости в Станьчиках приваблюють не лише туристів, які цікавляться історією й архітектурою, але й любителів банджі-джампінгу — стрибків з висоти на ґумовому канаті. А отже, для тих, хто надає перевагу екстремальному відпочинку, є й такий варіант.
Цікавий факт: віадуки, хоч і є історичними пам’ятками, перебувають у приватній власності. Територія довкола них облаштована для туристів, є безкоштовна стоянка та кіоски з забутками. Вхід на міст також не безкоштовний, за винятком дітей до шести років. Якщо ви маєте посвідчення музейного працівника або прескарту, вони вам не допоможуть, платити за вхід усе одно доведеться. Вхід на віадуки відкритий від восьмої ранку до заходу сонця.
1940 року під Томашевом Мазовецьким у Лодзькому воєводстві, окупованому в той час німцями, розпочалося будівництво двох залізничних бункерів — у селах Коневка і Єлєнь. Бункери належали до ставки Гітлера й мали назву «Центр» (Anlage Mitte). Вони призначалися для укриття спеціальних штабних потягів, які тоді були мобільними командними центрами Третього Райху і перевозили генералів і самого Гітлера.
Бункер у Коневці. Фото: Ярослав Крук / Wikimedia
Конструкції надійно приховані деревами. Товщина стін — 2,5 метра, довжина бункера в Єлєні — 355 метрів, у Коневці — 380 метрів. Перекриття були настільки міцними, що могли витримати удар найпотужніших бомб того часу: на їхнє будівництво пішло біля 75 тисяч кубометрів залізобетону, а добра герметичність давала змогу не боятися газової атаки. Роботи були завершені вже 1941 року.
Окрім самого укриття для потягів, у комплексі були й инші приміщення: для розміщення людей, організації харчування тощо. Вузький коридор, що вів до цих приміщень, тягнеться паралельно до тунелю з рейками.
Обидва бункери так і не були використані. Німці залишили Коневку без бою в січні 1945 року й не встигли вивезти обладнання. Щоправда, встигли замінувати приміщення, але не підірвали його. У 1950-х роках в обох бункерах містилися склади управління рибальства. Від 1980-х бункер у Коневці перейшов до війська, а в Єлєні склад проіснував до 1990-х.
2005 року постав туристичний маршрут «Бункер у Коневці» й музей. В експозиції зібрані артефакти часів Другої світової — автомобілі, зброя, протигази, танкові гусениці, шоломи, апаратура зв’язку, снаряди. Бункер у Єлєні також доступний для туристів, але перебуває в доволі закинутому стані.
Бункер у Коневці відкритий для відвідування весь рік, за винятком технічного каналу — його закривають з листопада по травень, тому що там зимують кажани. Вхід у музей платний — 21 злотий, 16 злотих — пільговий квиток, діти до 7 лет — безкоштовно. Температура всередині — 12 градусів, тому варто взяти з собою теплий одяг.
Доїхати до бункера можна машиною. Ті, що подорожують громадським транспортом, можуть доїхати потягом до Томашева Мазовецького й звідти 14 кілометрів на ровері велодоріжкою.
Більше інформації — на офіційному сайті.
Музей-заповідник «Городище» в Сопоті
Сопот зазвичай асоціюється з пляжами, «Ґранд-готелем» і фестивалем пісні в «Лісовій опері». А це ж, суворо б сказала працівниця місцевого краєзнавчого музею, поправляючи окуляри, що з’їхали на кінчик носа, місто з давньою історією.
.jpeg?updatedAt=1755518901514)
Музей-заповідник «Городище» в Сопоті. Фото: Томаш Пшехлєвський / Wikimedia
Про початки цієї історії в особах і сценках розповідає археологічний музей-заповідник «Городище» (Grodzisko), відкритий на тому самому місці, де в VII сторіччі перші сопотяни збудували фортецю, вочевидь заснувавши тим самим традицію дорогої елітної нерухомости в Сопоті.
Музей розташований за півтора кілометри від туристичного центру, на краю Північного парку. Просто неба відтворено споруди, що були частинами давньої фортеці: п’ять хат, зокрема зброярня й хата гончара, ворота, фрагмент частоколу. Всі вони розміщені саме там, де стояли в VII сторіччі. У зброярні, як випливає з назви, можна побачити зброю й елементи кольчуг. У хаті гончара — глиняний посуд і предмети ткацького мистецтва.
У музеї є також критий павільйон — там представлені археологічні знахідки, зроблені на території Сопоту, і організована мультимедійна експозиція.
Для глибшого занурення в повсякденний побут фортеці в музеї проводять костюмовані реконструкції, прогулянки та майстер-класи, покази ремесел, де можна більше дізнатися про ковальську справу, ткацтво, історичний живопис, лікування травами й торгівлю. Про час показів і прогулянок можна дізнатися на сторінці музею в фейсбуці.
Ольґа ЧЕХОВА, “Нова Польща”
Основна світлина – Пурпурове озеро в Судетах. Фото: Марек Марушак / Forum
Від редакції.
Є бажання та змога – підтримайте, будь ласка, наше видання.
Наша мережева газета надалі розповідає про те, що відбувається в реґіоні та світі, інформує про події, пов’язані з повномасштабним вторгненням російського займанця, знайомить з людськими долями, публікує вірші воєнної доби…
Якщо бажаєте й надалі отримувати інформацію з “Майдану” , видання можна підтримати за цим покликом.
Або ж замовити рекламу, оголошення тощо.
Будемо щиро вдячні.