Двадцять дев’ятого листопада родичам загиблих військових мають показати (принаймні так учергове обіцяють), як виглядатимуть надмогильні пам’ятники на Полі почесних поховань на Личаківському цвинтарі. Від часу оголошення результатів конкурсу на спорудження меморіального комплексу військових поховань Героїв України на вул. І. Мечникова тривають суперечки про вигляд меморіалу. За цей час проєкт-переможець зазнав чимало змін, однак родичі загиблих Героїв досі висловлюють обґрунтовані претензії.
Колишній військовослужбовець, батько загиблого військового пан Богдан Сивенький звертає увагу на порушення уже під час поховань: «Відстані між могилами значно відрізняються. Наприклад, у секторі, де похований мій син, шість могил має десять метрів. А поряд – п’ять могил також десять метрів. Також суттєві різниці у відстанях між могилами в самих секторах. Є 80 см, 150 см. Для військового меморіалу це не припустимо.
Керівник апарату виконкому Євген Бойко у своїй колонці про ексгумацію тіл на «Пагорбі слави» написав, що там «поховання першої лінії розміщені перпендикулярно до пам’ятників (плит), встановлених над ними. Одне з тіл у формі радянського полковника було покладено до гробу обличчям вниз. Пояснити це відсутністю елементарного знання математики чи геометрії у комуністів складно. Це також щось більше, ніж недбалість: це схоже на свідому зневагу більшовиків до пам’яті тих, хто за їхню владу віддавав своє життя». Ці закиди пана Бойка можна переадресувати на саму ж міську раду, адже бачимо ті самі проблеми з математикою, ту саму зневагу до похованих».
Матері й батьки Героїв не раз зверталися з інформаційним запитом на адресу міського голови Львова Андрія Садового, відповідь отримали не з першого разу, і то після втручання уповноваженого з прав людини, через вісім місяців». У відповіді зокрема зазначено: «Розташування могил і відстані між надмогильними спорудами будуть уточнені на стадії розроблення проектної документації».
«Це просто знущання. Зараз ховаємо, як хочемо, а потім подивимося. Це неповага, халатність, – реагує пан Богдан. – Виправити це неможливо, бо ніхто не погодиться на перепоховання. Розумію, що перші місяці були тривожні. Але мого сина ховали вже наприкінці 2023 року. Чому я порушую це питання – бо хочу озвучити, щоб про цю ситуацію почули, а винні – відповіли. Відповідальність, на мою думку, починається з головного архітектора. Оскільки він цього не бачить, а я це питання порушував кілька разів, то він цього не знає, значить, він не присутній на військовому цвинтарі. Коли я вчергове озвучив це питання під час обговорення в міській раді, мені сказали, що все підрівняють. Але як? Надгробки не можуть бути зміщенні відносно поховань. Мені не потрібні площі, але я не розумію, як буде виглядати цвинтар».
Мати загиблого воїна пані Марія Жулінська каже, що не може погодитися з тим, щоб було таке зміщення, і наполягає, що пам’ятник має бути там, де дитина похована: «Я не розумію, чому з нами не говорять. Тільки приводять делегації, зокрема закордонні, але не спілкуються з родичами, які приходять на могили. Навіщо нам так звані кімнати плачу? А слова Садового з його фейсбук-сторінки про «холодні вечори, які зігріває пам’ять про рідних і близьких» для нас звучать жахливо. Наші діти в землі, а тепло свічок зігріває його».
Батьки загиблих воїнів також не розуміють, чому їм відмовляють у праві оплакувати своїх близьких так, як вони цього потребують. Без зайвої музеєфікації та пафосу. Родичі спілкуються з адвокатами, які зокрема інформували їх, що згідно зі статтею 25 Закону України «Про поховання та похоронну справу» заборонено «здійснювати поховання інших померлих (підпоховання), встановлення надмогильної споруди, склепу без згоди користувачів місця поховання (користувача місця родинного поховання)».
«Лавки, фотографії, прапори – усе це тимчасові елементи, їх можна буде забрати, коли нас, тих, хто відвідує могили своїх рідних, не стане. Але навіть тут є спротив, у тому, що, здавалося б, не важко врахувати. Для родичів фотографії – портал спілкування. Родичі встановлюють такі фото, якими бачать своїх дітей, близьких. Я не бачу в цьому проблем. Натомість нам пропонують уніфіковані фото на металі.
Щодо лавок, то сказали, що можна буде брати стільчики в інформаційному центрі. В суботу – сотні, тисячі людей, то що, хто швидше схопить? А нести їх нагору? Сказали, що можна попросити і нам принесуть. А що робити тим, кому важко ходити, щоб ще додатково йти в інформаційний центр?
Висота пам’ятників, які попередньо пропонують, – близько метра, але тоді на фото треба буде дивитися в землю. На мою думку, проєктанти мали б піти на цвинтар, поспілкуватися з людьми, вислухати їхні побажання».
Мати загиблого військового пані Наталія Бордюк згадує, що під час обговорень у міській раді чиновники забирали в неї мікрофон, адже вона висловлювала те, що їм не підходило: «Матері й батьки душу віддають своїм дітям, прикрашають могили. Дехто розміщує два, три фото. Хіба можна їм це заборонити? Якби не вони, то не було б що показувати делегаціям».
Пані Оксана Кардаш, мати загиблого військового, категорично не погоджується з ідеєю залити могили бетоном: «Коли гинуть москалі, ми кажемо «земля бетоном». А за що наші діти заслужили той бетон? Їм земля не буде пухом чи хмаринкою. Хочуть викопати траншею на шість могил, кинути арматуру, залити бетоном, поставити хрести, як у похованнях воїнів УПА. Хочуть з’єднати по шість могил. Сказали, що всім однакові пам’ятнки, ми згідні. Але не з’єднуйте всіх разом. У нас є могили, і хай до них не втручаються. Це все, що мені залишилося. Це не музей. Хай музеї роблять після війни, а не під час горя. Ми маємо право розмістити свої написи, розмістити фото або без фото. Навіщо нищити ту красу, яка є? Люди підходять, запитують, чи можна сфотографувати. Також вважаю, що не треба забирати стелу, біля якої вручали прапори. Це ж історія, ця земля вже свята. Нам досі не показали взірець пам’ятника. Крім того, навіщо переносити поховання воїнів УПА перед нашими хлопцями? Ми вимагаємо, щоб нас почули. Оптимальний варіант, як ми хотіли б бачити могили своїх рідних, – хоча б так, як тепер є на 76 полі».
З рідними загиблих Героїв спілкувалася Наталя ДУДКО
Джерело – “Ратуша”