Мумії
Хтось любив їх усіх,безборонних,
Маленьких
Крокодила вужа кота собаку
Кількох птахів
Обгортав їхні лапки і крильця дорогою тканиною
Ніби пестячи їх востаннє
Всіх, навіть холоднокровних –
І тепер вони тут, під склом
У гробниці музею
Не можна, знає птах, западати
У такий плач: упадеш, не втримаєшся
На сітці повітря
Знищиш себе зневірою.
Не можна, знає вуж, наближатися до жител
Тільки вода зазирає у небуття
Тільки на неї можна покластися
Але ж це не смерть лежить, так дбайливо
Сповита – її вже немає
Вона випарувалась із закамʼянілих тілець,
Ніким не упіймана. Приходять звірі
До господаря чи господині
Стають півколом на сходах, що ведуть до трону – собака, кіт, крокодил,
вужик, кілька птахів.
стоїть печера, промита морськими
хвилями
Але море давно пішло
Оксана ЛУЦИШИНА
***
до когось не встигне на еваку медик
а в сторіс коштовний букетик-ведмедик
дарунок коханці за сервіс і вроду
слуги невідомо якого народу
крипта і готівка, маєтки, картини…
десь там наступила дитина на міну…
а ми переходим до інших новин
про спорт, про гламур, і авжеж, про погоду
(2025)
***
незіткані нитки, неметений двір…
в північній півкулі, здавалося, мир
змістилася вісь? чи підвів транспортир?
чи люд збожеволів? чи геть збайдужів?
для когось слова – дохідне ремесло
де місце сумлінню – незаймане тло
визискує мідь за патетику фраз
а інший – блаженний? – не лічить образ
най вицвіли очі і в зморшках чоло
все тягне той віз, все рятує село
– не пройде, як де непокаране зло
той встиг прислужитись – вже і сам між панами
а інший – блаженний? – у бій з вітряками
той похапцем радо в калюжі утопить
та зашморг затягне, з лестивим слівцем
а інший – блаженний – за лікоть підхопить
приреклим на страту – підставить плече
той в схроні тремтячим вгодованим лоєм
пильнує даремно змарнований час
а інший – блаженний – у бою героєм
поверне косатій розіграний пас
по згаслій зорі прочита парастас –
і сутність буття – вже розгаданий пазл…
немов витинає навпомацки джаз
незрячий скрипаль… за того і за нас
(2025)
Марта АНДРІЯШИК
***
Як рік тому, як десять літ до цього,
лункий горіх в подвір’ї упаде –
і з нього вийде гострокутний день.
Ходи за мною, золота тривого,
мій опіку, ручна моя пітьмо.
Немає дому іншого, крім тіла.
Ще й пів себе ми не проговорили.
Мовчання – це пробоїна у мові,
тоді, коли ще корабель пливе
і берега не видно наокола.
Але вже осінь, це пора оголень,
і скоро світ спрозоріє увесь,
густа остуда загуде кістьми,
з низьких небес посиплеться іржею.
Врожаю вже і змій не стереже.
Візьми із нього хоч щопту, візьми.
Дорожній свій убір перелицьовуй,
щоб довго йти і там, де снять сніги,
любити на розрив і на погибель,
як рік тому, як десять літ до цього.
***
Порода така, що не буде просто.
І вигасли барви, і стерпли губи.
І пахне в під’їзді рисовим оцтом,
міщанським ляком, прокислим супом,
і пахне в подвір’ї смертю близького,
розмовами про звитягу і честь.
І душі все переходять дорогу,
і їм сигналять на перехресті.
Пора безпритульна, пора врожаю –
для кого він зиму перетриває?
Блакитний овид іржа вражає.
Криши голубам учорашні слова.
І переповзає іржа на того,
хто ближче до краю, хто ловить хвилі.
Чогось бракує старому богу –
чи милосердя, а чи всесилля.
Криши голубам зачерствілий спогад,
скоринки маршрутів і ономастик.
Таке ремесло – любити живого,
що ледь не до скону ходиш підмайстром,
гризеш похоронні темні граніти
і носиш невчасності вогку цеглу.
І тчеш із чорної-чорної нитки
червону корогву свойого цеху.
***
Міста померлих, сонний палісад,
тепло, загусле при самому денці.
Ніхто не повертається назад,
ніхто не каже звідти, як ведеться,
чи добре видно нас із висоти,
чи поміж хмар дозволено співати.
Порожній світ втомився і затих,
повільно бродять груші на асфальті.
Так виростає біль в шалений біг,
у ночі безберегі та безсонні.
Так білий ангел дивиться: тобі
зникають довгі лінії з долоні.
Легким пером торкається до щік,
і вже не плачеш, просто не спинитись.
Торговки біля траси на дощі
і капелан купує в них чорниці.
***
Глибока ніч із дальніх меж
підступить крадькома.
І знов любовної почнеш,
і знову вийде марш.
Не прочитати по зірках
ані шляху, ні сну.
Чи є поезія, яка
ще більша за війну,
чи обдере нам вік лихий
всю шкіру по жорстві?
Та я люблю твої гріхи,
бо з ними ти живий.
Спитають: що це за один,
столиций твій герой,
глибокий опік, білий крин
і мевине перо,
іконописний стин повік,
пустельні міражі.
Це довгий звук, це чоловік
торкається межі,
де поміж душ і поміж тіл
звучить інакший такт.
У нас не селяться святі,
а люди з віршів – так.
Одна синкопа від безтям
до темної золи.
І ніби час напівжиття,
а ти мені цілий.
І я люблю твого плеча
південний теплий сніг.
Бо проминає тільки час,
а люди з віршів – ні.
Драма невипадкового свідка
Цей шлях – колодязь.
Все, що у нього впало, погибоша яко обри.
Наші тіла у легкому південному одязі –
що ми з ними робили, шукаючи власні обриси,
що ми хотіли від них, розкрешуючи оболонки,
зневажаючи межі, приписи, власну крихкість?
Ось і відкрилося – так просто, строго і тонко,
що із дотику родиться тихий крик,
що не віддати цього ні демонові, ні богові –
напівпрозоре, чутливе мале ядро.
Всі можливі форми моєї земної любові
нині тебе стосуються, звірятко моєї породи.
Море розмелює мушлі, насторожено дише,
шию стискають руки його холодні.
Все можна втратити, окрім найголовнішого.
Все поза цим тепер – одна велика самотність,
все поза цим тепер гірке, як дика ожина,
все поза цим вигасає і зупиняється.
Що ми знайшли в собі? Вдивися і розкажи мені.
Мови моєї замало для крихти цього знання.
Катерина КАЛИТКО
***
По правій щоці вдарить дощ – хай так буде.
Я ліву – до бійки… а вітер уже осмирів.
Довкола, здається, грозить, а нелякані люди
Біжать на маршрутки з торбами осінніх грибів.
Так бувало не раз. Ми, втрачаючи, не воскресали.
І мастили чоло фіміамом зіпрілих долонь.
Як же сумно стає в суєті провінційних вокзалів,
Де ще трохи тепла залишає загаслий вогонь.
Розрегочеться Бог, мед п’ючи на своїх каланчах:
«Чом приховані сенси шукаєш в кишенях у себе,
Коли у її величезних і диких очах
Відблискують зорі вечірнього тихого неба»?
Роман ОНИШКЕВИЧ
***
Прошиті жилами дротів
Дороги, гнізда бузьків…
Невтішні дні якісь не ті.
В проході надто вузько.
Чи не в проході – вушко це,
Відламане від голки.
Смола стікає на лице
І небо у подолки.
Усі біжать крізь житіє –
Шукають власні ніші.
Мене нема. Точніше, є
Але якийсь я інший.
Та і тебе нема. Хоча,
У тебе рани й шрами…
Життя торкається плеча
Й не розмовляє з нами.
В мовчанні мудрості нема.
Ні золота… В німоті
Години всілись жартома,
Як ластівки на дроті.
***
Но тай що, ош дуркат місяць
Кривым перстом по чолови?
Но тай що, ош гóйкат мати
Й бабі хворь поперек ломит!?
Но тай що, ош рано треба
Йти косити, вать копати?
Няньо спит, а мати кличе –
Пак на вто она и мати,
Вбы нас кликати, ги квочка,
Сокотити так, ги пітят…
Молодӳсть нам дала крыла.
Ко из крылами – тот літат!
Мече нами по-пуд хмары,
Водит нами понад пропасть…
Но а матірь – про страшноє:
«Ко гóрня воды ми подасть?»
Мамко, всьо буде в порядку!
Може скоро ся прижиню.
Може сіно ня пригріє,
Може вбдеру ся в ожиню…
Айбо рано – вто сятоє –
Я шікóвно всьо покóшу.
Не кажіт ми нич – не чуу.
Я вас люблю. Я вас прóшу…
Молодість – ото такоє
Вшитко встигне-поґаздує…
Айбо блисне так, ги свисне –
Пак ї згадуєме всує…
Словничок:
Ош – що,
Дуркати – стукати,
Гóйкати – кричати,
Вать – або,
Вбы – щоб,
Ги – як,
Пітя – курчатко,
Мече – кидає,
Шікóвно – швиденько,
Нич – нічого,
Пак – потім.
26.09.18
Василь КУЗАН
***
давай попрацюємо над об’ємом в образі дому у цьому вірші
давай додамо йому тіні – певності у відкиданні тіні –
змусимо тінь цю привласнити як сусідську земельну ділянку
щоб місце для суперечок про пам’ять хоч десь існувало
буття й небуття завжди починаються одночасно
завжди невчасно завершуються
завжди щось недоговорюють
ось тут просто зараз саме тобі (саме за тебе)
однак
якщо є місце
знайдеться й час
і дія
і сили на драму
як перший акт заперечення смерті
(поки простір життя аж напинається по швах усіх воєн
поки цвіркуни рядно ночі кроять на один хоровий копил
поки світло все ще стається, а темрява (хоч раз на день) перестає
поки слово – бодай в уяві письменників – ще словодія)
давай додамо в цю заношену літературою тему,
немов та нічна сорочка, що дивом дісталась від бабці
(й не одяг, й не посаг, й незрозуміло що воно є, а гріх викидати),
ще чорноти, як додають дієслово у речення, де й так усе зрозуміло
(війна є вигнанням – з раю, пекла, смирення, у закапелки щирості й світла)
тож давай додамо у божевілля балакання з порожнечею
(в розмову з ніким й не до кого) ще більше lacrimae rerum –
нехай сльози речей свідчать за нас (бодай і тінями),
як земля додає чорноти шахтарям (під очима і в серці)
(підводка саме туди, де обривається оповідь і…
починається мова панічних атак і падіння падіння падіння)
давай додамо в це падіння ще трохи тіней –
наскільки вистачить рук – аж поки не сточиться олівець
межі, де ми є і де нас щомиті немає
10.09.2025
***
ходить осіннім полем циркуль променю
вишукує, де поставити цятку на лобі
де простромити іржавий дзвін твого серця
стій променю – стій – не замикай ще цей час у коло
не забирай ще ключі від церкви, де відчай
розписує стіни фресками нової віри
серце це – променю – не завершило ще своєї роботи
ще не скинуло з себе одяг брудний чорнороба
недолюбило ще цю от землю
і людей, що їх війна століття як перевантажує
з місця на місце – наче худобу – ще не відпустило на волю
стій променю – просто постій разом з нами
у хвилини мовчання і в миті щемкої радості
коли вітер історії на наших обличчях гадає як на долоні
гаптуючи стежку долі і стежку життя
стій променю – просто побудь одним з нас
на полі кривавого чину – висуши піт наших слів
зв’яжи язики нам в жмути і поклади їх понад дорогою –
нехай вони будуть для когось хлібом щоденним
стій променю – стій бодай ти – бо ми падаємо від утоми
у прірву майбутнього, яке виявилося не будівлею, а підвалом,
у який тобі зазирати не хочеться, а в нас просто немає вибору
стій променю – стій так, як і ми стоїмо – з пов’язкою на очах,
які так вже звикли до темряви, що полювання твоє – те саме, що грати у піжмурки
стій променю – стій – просто подай нам руку свою як жебранину
просто дай нам руку свою, як віддають своє серце, і душу, і тіло
09.09.2023
***
стільки тут сталося
що відчуваєш себе рештками птаха
на асфальті розпеченому – ось, лежать між крилом і крилом
тільки крила ці б’ються, тріпочуть, злітають угору
ніби серце, що зупинилося, продовжує битися в комусь іще
розкажи про це – прошу –
розкажи як вітер печалі бавиться серцем мертвого птаха
надимає його, наче кульку – порожню, без крові
як машини це серце розкатують – так ніби вимішують тісто
як усі наші дні сходяться при столі
і викрешують іскри з кожного слова
тільки вогнище вічної пам’яті коцюрбиться, накульгає
зліпи мені серце – прошу –
не шкодуй своїх пальців для такої роботи
зліпи зі зламаних крил цього літа
ідеальну мішень у формі дитячих долонь
зліпи мені серце
і кинь його на дорогу
закопай його в землю
щоб птах повернувся на дерево пісні
і листя, що жовкне невтомно, його обіймало
як вечір
в який наші життя
ще були тут
26.08.2024
Ія КІВА
***
Як ти там, дівчинко?
З ким ти заварюєш дні?
Знов мажеш ночі безсонні на
ніжні, худенькі,
війною обпечені плечі?
Де твої кроки спустошені,
де твої лебеді
їжу шукають на дні?
Чи памʼятаєш, як сонце
червоне над Крамом
старим
твої вікна цілує надвечір?
В мене все добре:
керовані авіабомби
і геть некерований біль.
Ночі, шахеди, прильоти,
невипите, навіть не зварене
крафтове пиво.
Ми з Краматорськом шукаєм,
чекаєм, знаходим,
і знову втрачаєм
натхнення в тобі.
Дівчинко, як ти?
Красива, потомлена і,
може, трохи
весною щаслива?
Сергій ГОРБАТЕНКО