Спершу я відчув сором. Так, мені соромно в ці дні бути поляком, соромно дивитись на антиукраїнський шабаш, соромно слухати задоволене реготання, яке лунає через всю країну. Вето президента щодо допомоги та 800+ для українців — це доказ етичної поразки, поразки беззаперечної, яку ми зазнаємо разом, незалежно від партійних переконань. Польща сьогодні має безцеремонну, спокійну усмішку Карола Навроцького, який від нашого імені Україні, що бореться, з повним розумінням встромив ножа в стегно, немов хуліґан, що чатує за рогом будинку.
Узагальнення тут невипадкове: я волів би написати про антиукраїнські настрої, що їх представляє «якась частина» мого народу, але користування такими запобіжниками не є необхідним.
Майже 60 відсотків поляків підтримало рішення Навроцького. Рішення, яке не має жодного змістовного обґрунтування, а єдиною його метою є реванш над українцями, що мешкають у Польщі. Рішення просто підле.
Але потім я зрозумів, що мій приватний сором позбавлений сенсу, і якщо він про щось свідчить, то лише про наївність і мислення бажаним. Я дозволив собі нав’язати (не я один), що великі й страшні місяці початку 2022 року показали життєздатність Міцкевичового прозріння, яким ми живимося в очікуванні величі й сигналу рогу з глибини ночі. Що ми здатні бути не стільки великими, скільки нам до снаги пристойність.
Пам’ятаєте? «Наш народ, як лава: зверху холодна й тверда, суха й брудна, але внутрішнього вогню сто років не охолодять». І ось приходить час: росія чинить злочин проти українського тіла, а з-під польської шкаралупи виривається назовні найпрекрасніше — палаючий вогонь жертовности й солідарности.
Менш ніж за чотири роки від початку вторгнення ми бачимо цілковито иншу картину. Ті хвилини були випадковим спалахом, ковтком свіжого повітря в країні, затягнутій смогом. Ми безтямно закохалися не в Україну, а у власний образ — у дзеркалі з’явився народ, який уміє й хоче допомагати, готовий поділитися житлом, грішми, автомобілем. Цей образ нам надзвичайно сподобався, і не дивно. Ми були такі прекрасні, такі відважні й героїчні.
Тим часом світ належно нас не оцінив, не пригорнув, очікувана винагорода так і не надійшла.
Замість нагороди ми отримали невдячність.
Отже, все вже повернулося «до норми». Самозахоплення непомітно переросло у польську щоденну непристойність, яка не хоче чути про катастрофу, що щодня палає за східним кордоном.
Сором тут недоречний, адже Польща надалі залишається країною з глибокими вадами, а катастрофа, яка нас спіткала, випливає із синдрому, що його влучно описав у нещодавній книжці „Traumaland” Міхал Білевич. Польща — це країна колективного нарцисизму. І саме цей колективний нарцисизм, який на мить пригас перед обличчям вторгнення, тепер заговорив із подвоєною силою.
Упродовж останніх десятиліть не було моменту, коли він проявлявся б так виразно й мав би настільки руйнівний характер.
800+ для українців. ZUS (Управління соціального страхування Польщі) проти колективного нарцисизму
Для колективного нарцисизму факти не мають жодного значення. Якби ми справді спиралися на аргументи, довелося б визнати, що проблема неправомірних виплат для українців така ж мізерна, як і польська пристойність. За найновішими даними ZUS, які отримала „Rzeczpospolita”, неправомірно виплачені допомоги на дітей іноземців від початку війни становили 30 мільйонів злотих, а цього року ZUS розпочав лише 200 справ.
Дошкільний пункт, відкритий для біженців з України у Рибніку, 23 березня 2022 р. Фото: Домінік Ґайда / Agencja Wyborcza.pl
Я не хочу цим сказати, що з шахрайством не слід боротися.
Слід, але для цього не обов’язково перекидати весь стіл.
Система достатньо надійна, тож ідеться про суми марґінальні.
Можливо, такі ж марґінальні, як соціальні виплати, які шахрайським шляхом отримують поляки в Норвегії, а може, й більші — важко сказати.
Середньостатистичний українець у Польщі не їсть хліба ззадарма, не ходить жебрати, а тяжко працює, заробляє менше від поляків і виконує часто найважчу роботу.
Українці забезпечують 2,7 відсотка польського ВВП, а торік сплатили до нашого бюджету податків на суму 15 мільярдів злотих. І це ще не все, адже існує також двосторонній торговельний баланс, який виразно показує, що Польща Україні не доплачує : минулий рік завершився з профіцитом у 35 мільярдів злотих. Навіть якщо у цій бухгалтерії врахувати витрати на лікування українців у Польщі та витрати на освіту дітей, баланс виглядає однозначним. Українська трагедія є для Польщі непроханим даром долі, адже дозволяє хоча б частково залатати демографічні діри та дає робочу силу, яка хоче й уміє асимілюватися без особливих труднощів.
Я наводжу ці дані лише для порядку, хоча вони не мають значення: їх було знецінено анекдотичними доказами, брехнею, емоціями й істерією. Польський нарцис у своїй нечутливости до фактів не є винятком, тільки до казок і фейкових новин він додає історичні ресентименти й упередження. Польський нарцис перестав рухатися у царині фактів – обравши фантазмагорії, марення, старанно плекані травми. І він вирішив, що ключовим елементом державного інтересу є волинська різанина.
Иншими словами: минулий час важливіший за нинішній, а польська трагедія 80-річної давнини важливіша за теперішнє українське мучеництво.
- 30 мільйонів злотих – це вся сума неправомірних виплат на дітей іноземців від 2022 року.
- Порівняймо: 2022 року міністр Пьотр Ґлінський витратив майже 120 мільйонів злотих на нефункціональний готель у Рапперсвілі, що мав стати культурною перлиною і музеєм галактичного рівня, а перетворився на посміховисько для всієї Швейцарії.
- Видуте яйце під назвою «американська філія Інституту Пілєцького» щороку зжирає близько десяти мільйонів злотих.
- Відрядження Кароля Навроцького з Музею Другої світової війни та ІНП коштували близько 800 тисяч злотих Нагадаю, щоб рятувати польську субстанцію, він вибрався навіть до Зімбабве. (Туди не з’їздив, але побував у Австралії. – «Майдан»).
Чи мають українці записатися до Конфедерації й щоранку за сніданком вибачатися за Волинь?
Що дозволено воєводі… те дозволено Навроцькому, Глінському, польській державі. Але не тобі, українцю. Ти маєш пам’ятати, що ти не вдома. Ти мусиш плазувати перед польським доброчинцем, говорити пошепки, кожне друге слово вставляти «дякую» і закочувати очі.
Польським лейтмотивом останніх місяців є нібито відсутність вдячности українців. У чому мала б полягати ця вдячність і яким чином Україна мала б її виявляти, аби вічно змучена польська душа нарешті зазнала полегшення, – гадки не маю. Як уже мовилося, однозначно вигідний для Польщі баланс воєнних «розрахунків» не має значення. Про ухвалений ще 28 липня 2022 року Верховною Радою України Закон про спеціальний статус, правові та соціальні гарантії для громадян РП в Україні ніхто не згадує,що й не дивно. Колективний нарцисизм вимагає уваги знову й знову, щодня чекає на поклони.
Чого конкретно вимагає польський колективний нарцис, вимагаючи вдячності від народу, якому російський солдат щодня перерізає горло?
Чи українці мають пуцувати нам чоботи, чи, щойно прокинуьться, вигукувати з вікна: «Слава великій Польщі», чи набити собі на чолі тату у вигляді польського прапора і співати польський гімн у черзі по молоко? Чи мають записатися до «Конфедерації», а за сніданком вибачатися за Волинь?
Віддати рідкоземельні метали й вугільні шахти, юридично ґарантувати першість у контрактах на мітичну відбудову? За 2022 рік, за ті гроші, конвої, ковдри, їжу, дах над головою, за великий порив серця польський нарцисизм чекав великої нагороди.
Він очікував, що світ нарешті оцінить, впаде на коліна, поставить на п’єдестал і віддасть належне. Що польська велич стане видимою, мов дим з Везувія. Що її запам’ятають на віки, а найбільше – українці, які помиратимуть з іменем Польщі на устах.
Так, 2022 рік був омріяною польською казкою, яку ми написали про самих себе – прекрасних, героїчних, готових до жертви, з Україною десь на тлі.
Українські біженці в Польщі, лютий, 2022. Gov.pl
Як писав у «Газеті виборчій» Міхал Білєвич: «Колективний нарцисизм вимагає, аби ми були центром світу». Так не сталося. Центр світу знову опинився деінде. Світ не застиг і не збирався асистувати польському нарцису, що задивився у дзеркало. Україні допомагали й допомагають німці, французи, американці, голландці, а українські утікачі почуваються безпечніше у Литві, ніж у Польщі.
Україна з пістолетом біля скроні не кричить достатньо голосно й часто польською мовою: «Дякую!». І тоді польський колективний нарцис почав відмінювати на всі лади слово «вдячність». І отримав найзручнішу відповідь: знову не оцінили, знову забули, знову знехтували. Почав озиратися й знайшов винного – українця.
«Колективний нарцисизм – настільки глибока й небезпечна вада, що може призвести до деґрадації народу. Ми віримо, що ми найкращі, найбільші, що світ нас не цінує. В нас росте фрустрація й аґресія», – говорив мені понад рік тому Білєвич. Сьогодні видно чітко: то були пророчі слова. Виявилося, що Польща як символічний конструкт, як фантасмагоричне тіло – це країна, що досі кровоточить і відчайдушно потребує уваги. Країна, все ще сліпа на страждання инших, бо польське страждання затуляє все і над усім домінує.
І тут на допомогу приходить, здавалося б, до решти «зчитаний» ксьондз Юзеф Тішнер, який ще 1970 року у «Хохлі сарматської меланхолії» описував нікого иншого, як колективного польського нарциса:
«Хохол меланхолії страждає від поразок. Тепер він робить зі свого болю головний мотив власного самоутвердження через інших. З’являється рух, що відкриває цей біль, і делікатна спроба кокетування ним оточення, а потім – нав’язування його іншим. Страждання підносить. Меланхолія вимагає сатисфакції від інших».
Сатисфакція не настала, бо її тут і не могло бути. І польський нарцисизм упав сказився й почав шукати винних. Вони – під рукою. Занадто гучно говорять своєю мовою. Дехто їздить розкішними автами й розкидається грошима, инші – надто бідні. Сидять у Варшаві замість гнити в окопах. У когось грошей багато. Инші занадто лізуть в очі зі своєю війною, прецінь людина ж має право жити нормально. Їхні діти «погано себе поводять». І так далі.
Серед плачів і нарікань на нібито брак вдячности окремої уваги заслуговує один голос: публіцистика Вітольда Юраша, на позір холодна й відчайдушно «симетрична», а насправді побудована на тих самих претензіях, якими живиться польський колективний нарцис.
Читаю в його свіжій – від 28 серпня – аналітиці: «Мали ми право очікувати від Києва елементарної вдячности. На жаль, її не дочекалися». Читаю, що президент Зеленський «багато разів виявляв до Польщі зневагу», що в Україні квітне бандеризм, що бракує ексгумацій, а ті, що почалися, – «крапля в морі потреб». Юраш уже кілька років частує читачів образом українця-«совєта», просякнутого східним мисленням і таким же безжальним, по-радянському, стилем ведення зовнішньої політики. Доводить справу до абсурду: нібито відповідальність за кризу у польсько-українських взаєминазх несуть послідовники Єжи Ґедройця, який визнавав прагнення й перспективи східних сусідів у побудові союзного блоку проти російського імперіалізму. Ці послідовники, мовляв, і виховали в українцях відчуття, що з Польщею Київ може дозволити собі будь-яку зарозумілість.
І знову: ані слова в публіцистиці цього відомого автора Onetu про численні конкрети, які руйнують чорно-білу дихотомію (ображена Польща vs погана Україна).
Колишній секретар посольства в Москві й ексочільник дипломатичної місії в білоруському Мінську «забуває» про польське ембарґо на частину аграрної продукції, про гігантське позитивне сальдо у двосторонній торгівлі, про прибутки, які польська економіка має завдяки біженцям.
- Бідній та скривдженій Польщі вдалося у справі ексгумацій притиснути Україну до стіни завдяки погрозам ветувати євроінтеґрацію.
- Польща голосами від лівих до правих встановила 11 липня державним святом виразно антиукраїнського характеру.
- Польща чітко артикулює, що військових сил в Україну не вишле, проте прагне зберегти головний голос у справі майбутнього України.
- Польський політичний клас (у чому Юраш йому секундує) вибудовує хохла бандеризму, а потім його завалює – забуває, що червоно-чорний прапор тепер не має антипольського характеру, а солдати, які під ним гинуть, воюють також і від нашого імені.
Але ці деталі не з’являються в текстах Юраша, адже послабили б його улюблену тезу. А уявні послідовники Ґедройця й безмір їхньої провини? Трохи ніяково нагадувати, але програма паризької «Культури» щодо України (як і Литви та Білорусі) була вкрай стислою й зводилася до права на самовизначення. Права, яке росія брутально заперечила. Справді важко побачити у безумовній підтримці України гріх чи наївність.
Київ не оцінив потенціалу ексгумацій жертв Волині
А може, виявом вдячності були б ексгумації жертв Волинської різанини? Українська влада, як тепер добре видно, знехтувала її вибуховим потенціалом або ж – у потребах внутрішньої політики – вирішила, що вигідніше буде тягнути час.
Тим часом, попри десятиліття, діагноз Стефана Кісєльовського з «Людей в акваріумі» залишається чинним: поляки – нація історична, нація, яка обожнює ексгумації й повернення до трагічного минулого. Тарнопіль можна сплутати з Тарнобжеґом, але маєш польський обов’язок відчувати духовний зв’язок із рештками під Луцьком чи Рівним.
На слово «Волинь» навіть безжальний критик польськости, яким є Войцех Смажовський, знімає капелюха й занурюється у задуму. Цей заряд Київ міг розмінувати, тим паче, що в час, коли польські ексгумації були заморожені, пошуки останків своїх вояків часів Другої світової проводили німці. Не зробив цього, що тепер видається довготривалою помилкою.
Инше питання: чи, якби ексгумації стартували раніше, картина польсько-українських взаємин сьогодні була б іншою. Бо цілком можливо, що навіть коли б викопати всі масові могили на Заході Україні, польський колективний нарцис кричав би: «Мало!».
Недарма ж ексгумація жертв у Пузниках на Тернопільщині минула практично непоміченою й мовчать про неї ті, хто найгучніше вимагав цих ексгумацій, включно з президентом Навроцьким.
Поляки плутають Волинь із Вільнюсом, але страждають від червоно-чорного прапора на концерті Макса Коржа
Клінічним прикладом колективного нарцисизму була реакція на концерт білоруського репера Макса Коржа. Червонo-чорний прапор на концерті спричинив у моїй країні справжній колективний амок. Масове обурення, яке струснуло поляками на вигляд, здавалося б, трьох прапорів, виглядало як виверження національного вулкану.
Масштаби реакції на східне «поґо» дозволяють припустити, що стався замах на польську державність, що підступний українець не лише підкорив Національний стадіон, а й захопив державні інституції та під покровом ночі змінив у Польщі державну мову. Виявилося, що вигляд червоно-чорного стягу на концерті розбиває крихку психіку Польщі на друзки й змушує незагоєні рани знову кровоточити. Особливо у тих, хто в Україні ніколи не був і хто Волинь плутає з Вільнюсом. Алярм: ворог біля брами, Польща в небезпеці.
І знову: факти тут не мають жодного значення. Червонo-чорний прапор назавжди залишиться частиною польсько-українського «протоколу розбіжностей», але існує велика ймовірність, що Дмитро Дриганець, який махав цим стягом, зовсім не мав на меті образити польську вічно стражденну душу. Можливо, його вибачення були щирими, а прапор асоціюється в нього не з Волинню, а з переповненими могилами українських воїнів.
Та це не має жодного значення. Читання коментарів польських «патріотів» під відео, де українець перепрошує за свій вчинок, змушує замислитися. Це – інтернетна різанина. Цій істериці вкотре піддався уряд Дональда Туска, який у розпачливому пошуку електорату намагається вловити антиукраїнських виборців, або ж принаймні мруґнути їм.
Мене, поляка, колективна відповідальність, застосована до групи учасників концерту – наказ залишити країну понад 60 людям за звичайне порушення порядку – принижує. Описана «Виборчою» депортація 18-річної Ангеліни до обстрілюваного Дніпра, де вона не має нікого, лише за те, що вона перестрибнула через бар’єр на стадіоні, – це не прояв сили польської держави, а її фундаментальної слабкости. Польська держава не вміє впоратися з Ґжеґожем Брауном, який безкарно порушує закон, але виказує велике «рішуче обличчя», коли йдеться про санкції проти учасників концерту.
Иншими словами: щодо сильних вона поводиться боягузливо, а щодо слабких – жорстоко.
Колективний нарцисизм у нас почувається тим краще, що «політичний контроль над душами» захопила правиця, яка чудово розуміє, якою мовою треба говорити до нарциса, щоб здобути його прихильність. Нарциса треба пригорнути, сказати йому: бідолаха, тебе знову зробили дурнем, знову використали, ошукали, домовилися понад твоєю головою. А ти ж такий чудовий, безкорисливий, із серцем на долоні.
Це одна з причин успіху браунів, менценів і навроцьких, які відгодувалися на антиукраїнській пропаґанді – підлій, але такій ефективній. Є така мова, яка до польського нарцисизму промовляє бездоганно. У ній мають бути кров предків, «вкрадене іншими народами» (колись винними завжди були виключно євреї, тепер передовсім українці) право на найбільші страждання, мають бути підлі змови ворожих сил, укладені за нами.
Оскільки не склалася нарація про російсько-німецьку змову, з’явилася инша байка – про німецько-українські консульства, що правого поляка мусить довести до серцевої аритмії. Колись Польщу шматували нацисти й комуністи, тепер розбирають її на частини нацисти й бандерівці. Ці фантазії падають на вельми родючий ґрунт, наче польський нарцис тільки й чекає, щоб його знову ошукали ворожі сили.
Колективного нарциса, зануреного в історичне мислення, закоханого у давні кривди, який постійно пережовує уявні та реальні образи, прекрасно розуміє (що, може, й не надто складно) й російська пропаґанда. Звіт Комісії з питань дезінформації при розслідуванні впливів росії та білорусі не залишає жодних сумнівів: росіяни надзвичайно точно оцінюють колективний характер поляків. Замість того, щоб рекламувати росію, вона робить ставку на оповідь про занепад західної цивілізації, вічну ворожість України до поляків, репресивний характер НАТО та ЄС, а також про Україну як «державу, що не відбулася».
Хто тут жертва, а хто спостерігач, хто платить найвищу ціну, а хто лише підіймає винищувачі, щоб безперешкодно саджати їх на злітну смугу, – вже не має жодного значення. Польський нарцис, втомлений від війни (sic!), змучений, загнаний у кут ворожими силами, незрозумілий і самотній, який забув, що живе, мов у Бога за пазухою, саме на таку оповідь і чекав. Тепер він отримує її на тарілочці – поруч із головою українки, депортованої за перестрибування через бар’єр під час концерту.
Міхал ОЛЬШЕВСЬКИЙ, «Газета Виборча»
(Michał Olszewski Rosjanie zrozumieli, jakim językiem mówić do Polaków o wojnie w Ukrainie Gazeta Wyborcza, 08.09.2025),
Переклад – газета “Майдан”
Світлина – Kraków. Wyborcza.pl
Від редакції.
Є бажання та змога – підтримайте, будь ласка, наше видання.
Наша мережева газета надалі розповідає про те, що відбувається в реґіоні та світі, інформує про події, пов’язані з повномасштабним вторгненням російського займанця, знайомить з людськими долями, публікує вірші воєнної доби…
Якщо бажаєте й надалі отримувати інформацію з “Майдану” , видання можна підтримати за цим покликом.
Або ж замовити рекламу, оголошення тощо.
Будемо щиро вдячні.