Дві сові глупої ночі одна одній намугикували дивної співанки. Де були? Одна сова горами літала, друга – долами. Одна степами, друга – морями. Одна цим світом, друга – май тим… А здибалися на мості підвіснім серед ночі глупої. А поручні моста того – курмей тугий, то вони позачіпалися кігтями за мотуз ти й так сидє. Та й розказують одна одній, який то світ – цей і той. Та й одна одну пужіют… Пу-гу… пу-гу.
̶ – Розкажу тобі, перша каже, – про цапа і ціпа.
̶ – Того ціпа, котрим люди жито молотє?
̶ – Ні, не того. Там, у долах, люди так кажут на ланц.
̶ – А цап?
̶ – А цап – то є цап. З рогами ти й блеє…
̶ – Чудасія…
Та й перша сова розказує. Та так виразно – ти ніби самий там є і то своїми очима видиш…
****
Звивиста нічна дорога – писана, ніби гадь. Дорогою йде-падає-далі йде захмелілий чоловік з данців. А дорога йму тікає. А у вухах музика добамкує, та голоси, та крики – не звіявся і не вивітрівся той шум забави.
Раптом чує – цап з корчів блеє. Але так протяжно… А далі цап замовк, чути ціп – ціп залізний волочиться до каменистої дороги, аж гримить, а далі і це затихло. А далі знову чути – блеє цап. Відтак – волочиться ціп, і знов цеї самої… То цап, то ціп. То ціп – то цап.
Павло йде на звук, пірнає у зарості корчів, піднімає голову… і справді бачить. Чорного і рогатого цапа. У дивній масці – дзвоники їй по боках, а під маскою не очі – вогонь. І він регоче.
̶ А де твій ціп, – подумав.
– ̶ О.. ти не уздриш тих, хто мене присилив, – озивається дивний звір.
Цап зводиться на задні ноги і пристрибує (чисто як у маланці), і з-під копит – іскри. А рогами – вибігають і розгалужуються блискавки. Блим та блим.. Блим та блим… Дим…
– Тихо, чо кришиш? Ти забоєвси?
І дзвоники на його масці подзвонюють, а цап обкрутився – і давай гнатися за Павлом. А той – тікати з усіх сил.
Чорний цап пригонить Павла до чорної церкви – такої, аж вугіль самий. Але то лиш знадвору церква була чорною. А всередині – світел, та запахів від ладану, а земляна долівка така якась… жива, що Павло роззувся. Стоїть, роззирається. З усіх стін – мальовані образи, та ткані рушники… А лики на образах дивляться і ніби хочуть щось казати Павлові. І на душі так хороше… Дуже малим Павло був з бабою в церкві, але давно. А дорослим – не ходив жодного разу, а надто до такої – давньої та мальованої.
Павлові вчувається бабин голос. Ніби гладить по голові так лагідно і називає пуцьвірінком.. Пташеням малим. А він пнеться до бабиної руки і правда чується трохи крилатим.
Біля образів – квіти, тільки чогось всі сухі.
Розглянувся чоловік – нікого. Дивний цап у церкву не заходив і ланцюгами не подзвонював.
У церкві було так добре – хотів лишитися, лягти на гладку долівку і бути так собі. Але якась цікавість вигулила надвір.
****
Церковним подвір’ям повзе барвінок, а над головою з дерева на дерево перелітають сови. Серед них і та, що все розуміє і другим розкаже.
А за церковним двором під старою вербою на дощатому столику двоє в чорному вино п’ють. Ніби дяки, а ніби монахи – дивні два чоловіки в чорному, вони руками розмахують на щось одне одному розказують, а Павла не бачать ніби. Але почулося блеяння цапа, а далі – звук залізного ціпа, що волочиться, два чоловіки оглянулися і притихли.
– ̶ Дивишся? Дивися… Але ти так само любиш носа вмочити, – озвався один з них.
По срібному погарці чоловіка в чорному повзе жук-гробарик і вусами ворушить.
Павло сполотнів. Пороззирався довкруг себе – а чоловіки зникли, та й стіл їхній зник, і цап з ціпом так само. Лиш чулося у вухах: «Дивишся – дивися»…
А срібна верба щось сказати пробує. Але лячно її слухати.
Павло дивиться на церкву – а вона стає чимраз чорніша та чорніша, а відтак розпадається на попіл і зникає.
Чоловік тікає.
Біжить – аж котиться з дивного місця, а у вухах – крики, як на пожариську..
Примариться ж таке… Тікай, Павле…
Тікай, і не вір своїм очам.
Або …вір. Бо колись, дуже давно, на цьому місці була стара церков з мальованими образами. Не зачинялася ні день, ні вночі. Тільки туман людям на очі найшов – пелена. Та й спалили люди свою церков, бо їм сказали, ніби Бога нема. А вони й повірили… Спалили з образами разом свій мальований рай. Церква обернулася в попіл і відродилася у іншім світі, і в цілком іншому часі. А тут… а тут пустка та й корчі верболозові. Та й чоловік напідпитку йде звідкись у три дороги.
А більше – ні-чо-го… Самі так хотіли. Самі хотіли-самі зробили.
Ти не слухай тих голосів, чоловіче. Не вір своїм вухам. Або вір… Бо ти ж, Павле, так само любиш трохи носа умочити. А від того люди, кажуть, падають, а деякі умирають.. Ти віриш? Не вір.. Не вір своїм вухам, пий, Павле.. Лиш не кажи при чарці «дай Боже» ̶ бо то не він тобі стограмівку наливає. То вже не Бог дає тобі ту охоту…
̶ – Така твоя оповіданка…чудна, – каже сова до сови. – А хто був цап той?
̶ – Страх. Дивний та мальований, та в дзвоники убраний страх людський.
̶ – А чого він показався?
̶ – Аби отворити очі. Людина в страху прибігає, ніби на крилах несена. Декотрі прибігають навіть до церкви…
– ̶ А далі?
– ̶ А далі їм си диво показує.
̶ – А далі?
̶ – А далі .. хтось то диво пускає в душу й жиє з ним далі, а хтось, коли відійде страх, тримаєси далі свої дороги. І жиє собі далі, як жив…
– Чудні люди…
– Чудні та й дивні.
Такої говорили собі дві сові у опівнічній тиші. Та й розглядали зі свого сідала людей. А їм згори може і видніше. Годен знати…
Іванна СТЕФ’ЮК
Довідка.
Іванна Стеф’юк (Олещук) народилася третього серпня 1989 року в Кобаках на Косівщині (Івано-Франківська область
Випускниця філологічного факультету ЧНУ імені Федьковича.
Закінчила вищу освіту за фахом українська філологія.
Кандидатка філологічних наук, докторка філософії (PhD),
Основні зацікавлення та теми в науці – сакральний аспект трактування тексту, топосу гір у літературі, українській традиційній культури, родинній обрядовости Буковини та Гуцульщини.
Прозаїкиня, поетка, етнографиня.
Членкиня НСПУ.
Лавреатка премій імені Марка Черемшини, імені Пауля Целана, фіналістка українсько-єврейської премії «Зустріч».
Авторка книг «За руку з гостем», «Рибниця», «Людина і світ у слові Марка Черемшини» (монографія), «Портрет українця» (есеї, образки), «Про вас» (образки), «Дика ягода» (поезія, 2023). Співукладчка видань про Марка Черемшину, книжок з краєзнавства й літературознавства.
Мешкає та працює в Чернівцях та Снятині.
Живе і працює в місті Снятин (Івано-Франківщина) або в Чернівцях.