Про це йдеться на сторінці 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Миколі Сивому – 58 років. У ЗСУ він з перших днів повномасштабної війни, саме тоді й пояснив своїм рідним, що на порозі рідної хати не зможе їх захистити.Ще в радянський період під час строкової служби кілька місяців відслужив у Афганістані, а тому бойові дії не стали для нього чимось новим. Історія того, як Микола потрапив туди, дуже неординарна. Чоловік пригадує – виник конфлікт зі старшим за званням. Микола порушив режим, бо дивився після відбою в Ленінській кімнаті телевізор.”Це побачив заступник чергового по частині, здійняв крик, а потім із силою штовхнув мене. Я впав, завалив кілька стільців, а далі зі злості підхопився, й зарядив йому ногою в корпус (ще до армії активно займався спортом, у том числі боротьбою, тому знав у цьому толк). Вранці мене викликав ротний і сказав: «У тебе два варіанти – дисциплінарний батальйон півтора чи два роки, після яких дослужувати строкову, або пишеш добровільну заяву на бойове відрядження в Афганістан». Я був вдячний, що мені дали вибір, і написав заяву в Афганістан”, – розповідає боєць. Так Сивий став бійцем мотострілецького батальйону, що дислокувався біля Кабула. А далі почалися бойові виходи – військові влаштовували засідки на каравани, якими душмани доставляли зброю, боєприпаси та інші вантажі. Те, яку роль виконувала в Афганістані радянська армія, він зрозумів пізніше.”Розвідка дізнавалася про маршрути, і нас закидали в потрібну точку. Якщо це було в горах, переправляли вертушкою, яка зависала на висоті близько двох метрів, а ми стрибали і влаштовували вогневі точки. У мене були два такі виходи. Під час першої засідки ми відкрили вогонь по каравану, але душмани зуміли спішно відійти. А під час другого вони з’явилися не з того боку, що ми очікували, й підійшли майже впритул. Почалося ближнє зіткнення, нас було семеро, а душманів – близько двадцяти. Одягнуті у свій національний одяг – довгі сорочки навипуск, на голові чалми. За кілька хвилин ближнє зіткнення переросло в рукопашний бій, і один із душманів ударив мене ножем у руку вище ліктя. Я не зміг його толком розгледіти, бо вже опустилися сутінки, та й усі вони були на одне лице, бородаті. Радист викликав підмогу, і як тільки почувся шум лопатей вертушки, душмани відкотилися й зникли. У результаті того бою один наш боєць загинув і троє отримали поранення (крім мого ножового ще два кульові). Плюс у мене назавжди залишився шрам на руці”.Відрядження в Афганістан тривало 2 місяці й 27 днів. Після лікування Миколі вручили медаль “За отличие в воинской службе” й повернули на строкову в Польщу. Рідним чоловік нічого не розповідав про, мама дізналася про Афганістан аж через чотири роки, коли випадково почула розмову сина з товаришем, іншим “афганцем”.Повномасштабна війна застала Миколу на території Німеччини. Оскільки працював далекобійником, закінчив рейс, повернувся додому на Хмельниччину, віддав машину й через кілька днів пішов у військкомат – так вирішив ще по дорозі в Україну. Пригадує – дружина плакала, але прийняла вибір, розуміла, що не відступиться. Тепер військового чекають рідні – дружина, діти та двоє онучок. Перші кілька місяців служив у роті охорони ТЦК, але як тільки в 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді створили 1 стрілецький батальйон, чоловіка перевели туди. Миколу призначили водієм, основні обов’язки – доставити товаришів та різні вантажі (провізію, боєкомплект, спорядження) на позиції чи якомога ближче. А іноді доводилося виконувати й роботу піхоти. “Одного разу разом із товаришами чотири доби стримували штурми росіян – відбивалися з кулеметів, автоматів, РПГ (протитанковий гранатомет), АГС (автоматичний станковий гранатомет). Спали, сидячи в укритті, я бронік взагалі не знімав, тільки послаблював на ніч. Тоді двоє моїх товаришів загинули, – каже боєць. – Сили в мене вже не ті, що хотілося б, але служу далі. Намагаюся жити в реальності, а не літаю в хмарах. Не жалію, що пішов у ЗСУ, мені є за кого воювати”.Підірвався на міні й повернувся в палаючий ЗІЛ по телефон: історія водія 128-ї бригади з позивним П’яний