Богдан Лепкий виріс на Поділлі, серед сіл і легенд, що формували його світогляд. Від дитинства його приваблювала література, музика й історія, а життя пов’язало з навчанням, педагогікою та культурною діяльністю, що визначило його шлях як українського інтелектуалаДитяча трагедіяБатько Богдана, Сильвестр, був не просто духівником. Він був освіченою, прогресивною людиною, яка закінчила Львівський університет, маючи ґрунтовну філологічну освіту. Він виступав як літератор під псевдонімом Марко Мурава, брав участь у виданні часопису “Правда”, займався підготовкою шкільних підручників і навіть друкував вірші німецькою мовою в журналах. Пізніше Богдан називатиме його своїм найсуворішим критиком.Богдан був первістком у родині Сильвестра та Домни Лепких. Хоча його дитинство було безхмарним, у п’ять років на нього чекало випробування: від дифтериту раптово, за одну ніч, померли дві його молодші сестри і брат. Сам хлопчик ледве вижив, і ця трагедія назавжди вплинула на його вразливу натуру.Саме вдома Богдан отримав перші знання, швидко навчившись читати й писати. Батько знайомив його зі світовою літературою, розповідаючи про Робінзона Крузо та відомих художників, портрети яких висіли на стінах. Але не менш важливими були народні джерела: старенька нянька з Наддніпрянської України співала чумацьких пісень, а дід по матері, Михайло Глібовицький, який знав Маркіяна Шашкевича, розповідав допитливому онукові про українську історію.Поручинські “Афіни” та шкільне навчанняКоли Богдана віддали шестилітнім хлопцем до Бережанської школи з польською мовою навчання, родина перебралася до глухого села Поручин. Тоді жартома казали, що це “кінець світу”, бо далі дороги не було. Проте, як пише дослідник творчості Лепкого Микола Ільницький, це “глухе” село стало джерелом автентичної старосвітської культури, якої ще не торкнулася “культура століття”.”Тут усе дихало давниною: ґазди ходили у чоботях на підковах, жінки вбиралися в “димки” та мережили сорочки. “Веснянки, гагілки, обжинки, навіть “вільха”, колядки, щедрівки, множество легенд, повірій, переказів, усе, як колись”, — згадував Лепкий.Саме ці враження лягли в основу його ранніх віршів (“На святий вечір”, “У великодний тиждень”) та оповідань (“Іван Медвідь”, “Нездала п’ятка”).Далі була Бережанська гімназія. Біограф Лепкого Зенон Кузеля називав Бережани “студентськими Афінами”, які стали “приютом талановитих хлопців” з інших міст. В усякому разі, культурне життя в місті було насичене: тут діяли український і польський хори, влаштовувалися міцкевичівський та шевченківський концерти, приїздив мандрівний театр “Руської бесіди”. Завдяки діду Михайлу Глібовицькому Богдан знайомився з акторами, які грали “Настасю Чагрівну” та “Запорожця за Дунаєм” у стайнях і будах. Велика домашня бібліотека Глібовицьких та обмін книжками з гімназистами доповнювали його самоосвіту.Там же, у гімназії, Богдан Лепкий разом із другом Сильвестром Яричевським написав першу роботу про зимовий день на селі: Лепкий – прозою, Яричевський – віршами. Похвала заохотила їх до серйозної творчості.
фото: dovidka.biz.uaВід пензля до філософіїПісля гімназії Лепкий вступив до Віденської академії мистецтв. Проте навчання не принесло задоволення. Юнак відчував, що “розминувся зі своїм справжнім покликанням”. Остаточно в цьому він переконався, коли в поїзді познайомився з Кирилом Студинським, студентом філософського факультету Віденського університету. Лепкий покинув Академію і перейшов до Віденського, а згодом до Львівського університету, обравши філологію. Він став активним учасником студентського товариства “Січ”, відвідував лекції славіста В. Ягича, а у Львові сформував коло друзів-літераторів: Осип Маковей, Іван Копач, Олександр Макарушка. У 1895 році, після закінчення Львівського університету, Лепкий повернувся до Бережанської гімназії як учитель української та німецької мов. Він швидко здобув авторитет серед колег і повагу серед гімназистів. Проте провінційні Бережани були завузькими для його багатогранного таланту.У 1899 році Лепкий переїхав до Кракова, де очолив лекторат української мови та літератури в Ягеллонському університеті. Краків, центр польської культури, став головною ареною його життя.Приблизно в той же час із дозволу Папи Римського одружився з донькою свого дядька по батькові — Олександрою, яку здавна кохав.Краківська “Амбасада” Його оселя на вулиці Зеленій, 28, стала неофіційною “українською амбасадою”. Тут гуртувалися Василь Стефаник, Остап Луцький, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська. Саме Стефаник, вражений його врівноваженістю, назвав Лепкого “спокійним серед бурі”.Незважаючи на високий інтелектуальний авторитет і звання “поважного професора”, Лепкий мусив постійно шукати додатковий заробіток: окрім лекторської роботи, викладати у приватних гімназіях і вести курси. Після смерті батька у 1901 році фінансова відповідальність за матір і молодших братів та сестер лягла на нього, змушуючи присвячувати літературі виключно нічні години.Ця виняткова працездатність призвела до появи величезного доробку: оповідання (“З села”, “Щаслива година”), збірки віршів (“Стрічки”, “Листки падуть”), літературознавчі студії (про Стефаника, Шашкевича, Шевченка) та переклади, зокрема “Слова о полку Ігоревім” польською мовою. Пізніше пісні на його слова виконували багато українських музикантів. Його лірика, сповнена глибокого ліризму та патріотизму, не старіє. Пісня “Журавлі” (“Чуєш, брате мій”) у виконанні Квітки Цісик закріпила цей твір як неформальний гімн української еміграції. А такі адаптації, як “В очах твоїх я небо бачу” від “Океану Ельзи”, і глибоке виконання “Час рікою пливе” Дмитром Гнатюком демонструють, що поезія Лепкого є актуальною і для сучасної української культури.
Серед українських письменників. Богдан Лепкий – крайній у другому ряді справа, фото: Музей О. КобилянськоїЕпопея про МазепуВодночас проза Богдана Лепкого вирізняється гострим аналітичним розумом, глибоким психологізмом і ґрунтовним знанням української історії. Письменник спирався на кропітке вивчення першоджерел, а також художніх циклів. Такий підхід дозволив йому чесно аналізувати суспільні процеси та ментальність українців, свідчачи про його щиру любов до України. Центральним твором усього його життя стала монументальна історична епопея про гетьмана Івана Мазепу. Ця праця складається з п’яти частин: “Мотря” (1926), “Не вбивай” (1926), “Батурин” (1927), “Полтава” (1928) та “З-під Полтави до Бендер” (1929). Лепкий присвятив цій темі майже 20 років життя. Твір став не лише художнім осмисленням трагічної долі Мазепи та його боротьби за незалежність, але й відповіддю на замовчування та викривлення образу гетьмана у російській та польській історіографії. Лепкий прагнув повернути Мазепі його справжнє місце у пантеоні національних героїв.Місія у ВецларіПочаток Першої світової війни застав родину в Яремчі. У поспіху, рятуючись від австрійських “шпигунів” і російських “мазепинців”, Лепкий із родиною виїхав до Відня.Восени 1915 року немолодого письменника мобілізували. Завдяки друзям він уникнув фронту і був призначений для культурно-освітньої роботи в таборах для військовополонених українців у Німеччині. З 1916 року він працював у таборі у Вецларі. Там перебувало до десяти тисяч полонених українців.Праця була надзвичайно важкою. Частина колишніх солдатів царської армії вороже сприймала культурно-освітню роботу, вважаючи її “зрадою батьківщини”. Проте такі вихователі, як Лепкий, Пачовський, скульптор Паращук, поступово змінили ситуацію. Під їхнім впливом серед полонених виявилося багато обдарованих різьбярів, гончарів, декламаторів. “Все, що мав у житті, він віддав для України”У 1917 році Лепкий ненадовго повертався в рідні Бережани бачачи скрізь руїни й горе. Після нетривалого перебування у Вецларі та Берліні, де він активно працював у видавництві “Українське слово”, у 1925 році Лепкий остаточно повернувся до Кракова.У 1930-х роках він щороку приїздив відпочивати і лікуватися цілющими грязями в село Черче (нині Івано-Франківщина). Місцева громада, виявляючи шану, у 1933 році збудувала для нього будинок, названий “Богданівка”. Навколо нього гуртувалася молодь, проводили літературні вечори.Читайте також: За лаштунками визнання: 8 маловідомих фактів про авторку “Сестер Річинських” Ірину ВільдеПроте навіть у віддаленому Черчі Лепкий не був захищений від “бурі”. Польська окупаційна влада проводила каральні акції проти українських культурних заходів. Під час одного такого вечора виник інцидент: сивоголовий професор заявив свій протест поліцаю проти брутального ставлення до сільської дівчини. За це його грубо обізвали й силоміць відпровадили додому, і він навіть мав неприємності з університетським начальством.Після окупації Польщі фашистською Німеччиною становище Лепкого стало критично важким: він втратив посаду в університеті й зазнав переслідувань. Письменник помер 21 липня 1941 року.Він похований у Кракові на Раковецькому цвинтарі. Його епітафія: “Все, що мав у житті, він віддав для України”, підсумовує життєвий шлях інтелігента-патріота.