“Еспресо.Захід” розповість про життя та творчість видатного письменника-новеліста Василя Семеновича Стефаника. Родина Василя Стефаника
Будинок Стефаника. Фото: Локальна історіяВасиль Стефаник народився 14 травня 1871 року в селі Русів (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) у заможній селянській родині. Його батько, Семен Стефаник, був людиною суворої вдачі, практичним господарем, який тяжко працював і вимагав того ж від наймитів, дружини та дітей. Семен успадкував значний маєток і примножив його, що забезпечило родині добробут. Мати, Оксана Кейван, навпаки, була ніжною, доброю і турботливою. Василь був особливо прив’язаний до неї, і ця любов вплинула на його чутливість до людського горя, що пізніше відобразилося у творчості.У родині, крім Василя, було ще двоє дітей – сестра Марія та брат Юрій. У 1904 році Василь вдало одружився з Ольгою Гаморак, донькою священника і посла Галицького сейму Кирила Гаморака. Подружжя оселилося в селі Стецева (згодом переїхали у родинній дім в село Русів), де в них народилося троє синів: Семен, Кирило та Юрій. Ольга була вірною підтримкою письменника, однак рано відійшла на той світ – у 1914 році. Цікаво, що після пожежі 1911 року, коли згоріла їхня хата в Русові, мати Василя, Оксана, врятувала сімейні заощадження, заховані в подушках, що дозволило швидко відбудувати нове, ще більше житло.Початок письменницької діяльностіДитинство Василя минуло серед селян і наймитів, які працювали на батьковому господарстві. Ще хлопчиком він таємно носив тютюн працівникам, слухав їхні розповіді, що формувало його зв’язок та співчуття до простих людей. Освіта далася йому нелегко: у польських гімназіях Коломиї та Дрогобича, де викладання вели польською та німецькою, Василь зазнавав цькувань через своє сільське походження й низький зріст. Розповідають про один із випадків, коли вчитель побив його за те, що Василь не дотягнувся до дошки, чим ледве не довів хлопця до самогубства.Та саме в цей час у гімназії Стефаник долучився до таємних учнівських гуртків, де разом із майбутніми письменниками Лесем Мартовичем і Марком Черемшиною вивчав українську літературу та брав участь у громадській діяльності. Знайомство з Іваном Франком у Дрогобичі стало для нього поворотним моментом і важливим поштовхом до активної громадянської позиції.У 1892 році за волею батька Василь вступив на медичний факультет Ягеллонського університету в Кракові, але швидко зрозумів, що медицина – не його покликання, жартома зазначаючи, що з нею “вийшло діло без пуття”. Натомість Краків відкрив йому світ модернізму. Цікаво те, що Стефаник довгий час страждав від депресії та довго приховував свій письменницький талант, вважаючи себе недостойним літератури. Лише підтримка друзів, як-от Морачевського та його дружини Софії Окуневської, допомогла йому повірити в себе. А спілкування з польськими письменниками, зокрема з колом “Молода Польща”, та знайомство з європейськими літературними течіями надихнули на творчість. У 1896–1897 роках Стефаник писав поезії в прозі, але, розчарувавшись у них, знищив рукопис. Лише кілька творів збереглися завдяки друзям і були опубліковані посмертно.Справжній літературний дебют відбувся лише в 1899 році, коли вийшла збірка новел “Синя книжечка”. Вона відразу привернула увагу читачів і критиків своєю новаторською формою та глибиною.Твори Василя Стефаника
Ще зі школи українцям відомо, що Стефаник – майстер психологічної новели, що поєднує експресіонізм із реалізмом. Його твори короткі, але надзвичайно емоційні, зосереджені на трагедіях селянського життя. “Я писав тому, щоб струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена”, – якось сказав Стефаник про своє письмо. Основні теми його творчості: зубожіння і сімейні драми, еміграція, соціальна несправедливість. Наприклад, новели “Сама-саміська”, “Ангел”, “Осінь” – показують трагедію “зайвих ротів” у бідних родинах, самотню старість і втрату людської гідності. А у знаменитій збірці “Камінний хрест” (1900) однойменна новела розкриває біль селян, змушених покидати рідну землю в пошуках кращого життя за океаном. У 1968 році режисер Леонід Осика екранізував цю новелу. Такі твори, як “Вістуни” чи “Сини” (збірка “Дорога”, 1901), висвітлюють трагічні наслідки австрійської військової служби для селян.Загалом Стефаник видав п’ять збірок новел: “Синя книжечка” (1899), “Камінний хрест” (1900), “Дорога” (1901), “Моє слово” (1905) і “Земля” (1926). Як відзначають літератори, його стиль – лаконічний, з яскравими діалогами й символічними образами, що передають внутрішній стан героїв. Ольга Кобилянська писала про нього: “Страшно сильно пишете ви… витісуєте потужною рукою пам’ятник для свого народу”.Чому Стефаник став популярним 
Василь Стефаник здобув славу завдяки новаторству в літературі та розумінню простої селянської долі. Тому його називали “співцем селянської долі” та порівнювали з європейськими класиками. Новели Стефаника, перекладені польською, німецькою, російською, італійською та іншими мовами ще за життя, принесли йому міжнародне визнання. Його твори публікували в періодичній пресі різних країн.Стефаник також був активним громадським діячем. Як член радикальної партії він боровся за права селян, брав участь у просвітницькій діяльності та був послом Австрійського парламенту від Галичини. Його громадянська позиція, поєднана з літературним талантом, зробила Стефаника символом української модерної літератури.Перша світова війна оживила творчість Василя Стефаника: з 1916 року він пише новели (“Діточа пригода”, “Вона – земля”, “Марія”, “Сини”), що відображають жахи війни та проблеми української долі. У 1919-1930 роках виходять збірки “Оповідання”, “Кленові листки”, “Земля” та інші. У 1920-х він активно публікується в журналах “Плужанин”, “Життя й революція”. Останні твори, надиктовані через хворобу в 1933 році, увійшли до книги “Твори”. Листування Стефаника має велику літературну цінність, як і його новели. Цікаво, що за новаторський внесок у літературу радянський уряд у 1928 році призначив Стефанику персональну пенсію, а в 1931-му відзначив його 60-річчя в Харкові. Однак у 1933 році, дізнавшись про Голодомор і репресії проти інтелігенції, письменник відмовився від пенсії. Натомість митрополит Андрей Шептицький призначив йому церковну пенсію. Та Стефаник попросив видати її дрібними монетами, роздав їх жебракам на майдані й закликав молитися за жертв голоду.Останні роки життя Стефаника були сповнені хвороб, але не зламали духу письменника. Він помер 7 грудня 1936 року в рідному Русові. За 65 років Стефаник став голосом українського селянства, а його славнозвісний “Камінний хрест” – це не лише вдало змальований пам’ятник емігрантам, а й потужний символ терпіння й тягаря, що пронизує долю кожного, особливо тих, хто живе важкою працею.Читайте також: Батько психоаналізу з галицьким корінням: 169 років тому народився Зигмунд Фройд