Для Еспресо.Захід воїн розповів, як потрапив у полон, зумів вижити й повернутися додому.Вийшов по хліб – поїхав на війнуХоч Володимир був обмежено приданим через проблеми зі здоров’ям, долучитися до ЗСУ хотів ще від початку російсько-української війни. Під час Антитерористичної операції декілька разів приходив до військкомату, але йому відмовляли. Коли почалась повномасштабна війна – усе змінилося.”Я є патріотом своєї країни й не міг дозволити собі відсиджуватися вдома, поки мою землю будуть топтати москалі. Хоч є проблеми зі здоров’ям, але маю руки-ноги, тому вважаю себе повноцінною бойовою одиницею і не можу пустити ворогів глибше у свою країну”, – розповідає Володимир.Увесь бойовий досвід він здобув уже на передовій. У перші дні не всі мали змогу пройти півторамісячну базову військову підготовку. Володимир на підготовку мав усього три дні, далі на нього чекав Бахмут, куди сам добровільно погодився поїхати.”Я ніколи не вірив, що буду військовослужбовцем, бо знав, що не потраплю до війська через хворобу. Знав, що мене не візьмуть. Так було, коли почалась АТО, мене не брали, хоча приходив і навіть пропонував їм гроші. Але вже коли почалася повномасштабна війна, мене відразу взяли”, – пояснив він.Мама Іванна Труш розповідає, що син з дитинства любив пісні Української повстанської армії й виріс на духові тих пісень. “Гасло “Слава Україні” для нього було не просто словами. Ця фраза в нашій родині глибоко у серці. Знала, що він хоче піти воювати, але була спокійна, бо раніше не брали служити. Але 25 лютого попросила його вийти по хліб, а він поїхав у Галич до військкомату і добровольцем записався на війну. Тоді вже брали усіх”, – пригадала жінка.
Люди в полоні божеволілиУ полон Володимир потрапив у середині червня 2024 року біля Часового Яру разом зі ще двома своїми побратимами. Росіяни вимагали, аби він здав позиції ЗСУ, але отримали відмову. Тоді почали погрожувати розстрілом.”Напередодні ми з напарником вийшли на дорозвідку місцевості. Проходили понад добу, лив сильний дощ і ми дуже промокли. Знайшли окоп, там переночували. За якийсь час зустріли ще наших піхотинців і йшли в напрямку Часового Яру, де вже були росіяни. Так вийшло, що ми потрапили в засідку до їхніх розвідників. Нас було троє, а нам назустріч вийшли 19 противників.Так втрьох ми й потрапили в полон. На допитах казали, що не знаємо нічого один про одного, аби не нашкодити своїм хлопцям”, – пригадує Володимир.Росіяни залишили його на позиціях і вже там почали свої знущання.”Я з москалями просидів сім днів ще на позиціях. На третій день вони мене примушували видати позиції наших військових. Звісно, відмовився це зробити, на що вони мені сказали, що будуть “расстрєлівать”. Кажу: “Та стріляйте, думаєте, мені страшно? І стріляли – над головою, біля ніг”, – додає воїн.Полон, каже, річ дуже неприємна. Допомагали триматися думки про сім’ю.”Єдине, що можу сказати – потрібна сила духу, воля і витримка, щоб там вижити. На початку ти молишся. Просиш у Бога, молишся до всіх святих, щоб якнайшвидше приїхати до рідної домівки. Перші пів року – дуже важко, а далі вже потрохи звикаєш до того режиму. Згодом намагаєшся якомога менше йти на контакт будь з ким і навіть зі своїми хлопцями, бо там також є зрада. Все настільки складно, що люди в прямому значенні божеволіли. Годували нас лише так, щоб не вмерли”, – розповів Володимир.Дев’ять місяців очікування з полону сина для Іванни Труш були повні відчаю. Щоденно вона молилась і вірила, що дочекається зустрічі.”Коли він воював, у мене дуже багато голосових повідомлень було. Пам’ятаю, 15-го числа написав: “Матусю, ми йдемо на роботу. Я тебе дуже сильно люблю”. Це було крайнє голосове повідомлення. 17 червня до мене подзвонив побратим Володі і сказав, що він пропав. Ніхто точно ще тоді не знав, що хлопці в полоні. Але сказав також, що тіл не знайшли. Я тоді перестала жити, не хотіла нікого чути й бачити, просто шукала по російських каналах, чи є хоч якісь відомості про сина. Знайшла його фото і ще двох наших хлопців, а за три тижні росіяни виклали відео з допитом Володі”, – розповіла жінка.Від хвилювання забув мамине ім’яКоли був обмін полоненими, каже Володимир, він зовсім не вірив, що це відбувається насправді.”Я не вірив навіть у той момент, коли почув голос мами. Уявіть, які це були емоції, що мене запитали, як звати маму, а я не міг відповісти на це запитання. Відчуття було таке, ніби мене вдарили чимось важким по голові і я впав у кому”, – пригадав Володимир Труш.
Пані Іванна розповіла, що за весь час, відколи син був у полоні, лише в день повернення Володі перестала плакати.”Коли вже знала, що буде скоро новий обмін, розуміла, що є ті, які значно довше перебувають у полоні й навряд чи обміняють мого Володю. Бо вже було кілька обмінів, а його не повертали. Вранці того дня поговорила з його фото, яке біля всіх іконок і образів удома, помолилась і сказала – дочекаюся. Пішла на зустріч, де збирались родичі безвісти зниклих і полонених, а там отримала довгожданий дзвінок з Координаційного штабу. Почала емоційно кричати, а як почула голос сина – це взагалі словами не передати. Це був перший день, коли я перестала плакати. Надзвичайно сильно бажаю всім матерям такого дочекатися”, – схвильовано каже жінка.
Зараз Володимир відновлюється після пережитого в полоні окупантів, грає в улюблений волейбол і обіцяє повернутися на війну, аби помститися за товариша Ігоря.”Володя в момент поранення Ігоря був командиром і сказав, що “ми зайшли всі й вийдемо всі”. Тоді вони винесли пораненого побратима з поля бою, але внаслідок складного поранення він через кілька днів помер у лікарні. Мама Ігоря казала нам, що завдяки наполегливості нашого Володі має хоча б куди прийти на могилу. А багато хто цього зараз не має, а дехто, можливо ніколи й не матиме. За таких сумних обставин у нас з’явилася ще одна родина – сім’я полеглого побратима Ігоря”, – розповіла Іванна Труш.Мати каже: як би їй не було прикро, що син знову збирається на війну, але вона навіть не намагається його відмовити, адже знає характер Володимира. Він прагне якнайшвидше відновитися від пережитого, щоб знову стати пліч-о-пліч у бій зі своїми побратимами.