Детальніше свою історію Ерік Палашкін розповів у гостях в програмі Андрія Жолоба “Без броні” на FM Галичина, передає “Еспресо.Захід”.Привіт, Еріку! Слава Україні!Привіт! Героям слава!Я завжди пропоную на початку самому про себе розказати. Тобто ким був, ким є зараз, ну і ким хочеш стати, коли виростеш.Я Ерік. Мені тридцять шість рочків. Родом із Білої Церкви, міста в Київській області. Так сталося, що 2015 року довелося змінити роботу і я переїхав до Львова. У принципі відтоді тут і проживаю фактично. І тут пішов в армію, коли почалася повномасштабна війна. Чому саме тут? Тому що на батьківщину не зміг просто приїхати. Погано йшли поїзди й усе інше в той бік. Відповідно, довелось тут ходити по військкоматах. А оскільки моєї справи чомусь тут не було, бо раніше військкомати то забували передавати, то ще щось, відповідно, три рази ходив, мене “динамили”. На четвертий раз все-таки потрапив у нашу Галицьку другу бригаду Нацгвардії. Зараз служу в мінометці. А коли виросту, можна буде подумати на рахунок військового, щоб чисто щось змінити, щось привнести нове.Давай одразу відкриємо карти. Ти мав якийсь стосунок до війська перед повномасштабкою? Чи взагалі задумувався про те, що станеш великим здоровенним військовим?Ну, як сказати. У мене обидва діди військові були – майор, підполковник. Відповідно, як кажуть, “гени пальцем не роздавиш”. Але до чогось військового я не мав стосунку й навіть не задумувався над цим. Єдиний раз, коли дійсно загорівся бажанням, це коли нас ще у школі в п’ятнадцять чи шістнадцять років водили на перший облік у військкомат. Мене спитали: “Ким хочеш бути?” Я сказав: “Хочу бути підводником”. От. Ну, на той час у нас був один підводний човен. Відповідно, сказали: “Іди гуляй, поки що не треба нам підводники”.Тепер перейдімо від дитячих фантазій до військової реальності. Що ти вмів, чим займався і що було твоєю пристрастю життя, якою ти заодно і заробляв гроші?Я інженер за освітою і працював інженером. У компанії “Бадер Україна”. Там займалися оббивкою салонів машин. Ну і відповідно, там я працював. Усе, що треба, креслення, тобто інженерна по суті робота вся. Розробка макетів, тестування, такого плану робота.А було щось суто своє? От у мене, наприклад, є своя музична група, є мотоцикл. Що в тебе таке своє-своє?Колись була музична група. Це була жорстка панкуха. Але то, як кажуть, “було давно й неправда”.Це ще в Білій Церкві було, так?Так, так. Мені було десь 18-19 років, ще вчився в університеті.У ютюбі щось можна знайти?Не можна.То все сховане далеко?Є записи ще, знаєте, на старій ВЧС-касеті, але, слава Богу, вони сховані й ніде не з’являються.Читайте також: З фронту до видавництва: історія ветерана Андрія Каспшишака, який написав книгу про загиблих на війні друзівЗрозумів, друже. Скажи тепер, будь ласка, ти потрапив свого часу до Львова. Зараз народ часом пише то у фейсбуці, то в тредс: “Я не можу зрозуміти тих львів’ян. Ті львів’яни якісь не такі”. Ти відчув щось принципово інакше, коли приїхав з Білої Церкви?На початку так, було трошки, небагато. Я приїхав у 2015 році, відповідно, тоді вже був певний потік людей, які переїжджали з Донбасу, з Луганської області. От. І-і-і спочатку так: “От, ти переселенець”. Кажу: “Та ні, не переселенець”. Ну реально, тут запропонували роботу. Я пройшов співбесіду і приїхав сюди. Ну, але якщо людина щось собі вбила в голову, значить, воно так і є. Перший час я знімав в гуртожитку тут кімнату, і мене називали “столичним”. У цьому плані трошки так. Але, в принципі, люди тут хороші. Я працював у великому колективі, не можу нічого сказати поганого.Зараз ти працюєш у ще більшому колективі…І так, і ні.Як тобі здається, чи ти зумів застосувати у війську якісь уміння, які в тебе вже були, в тій же інженерії?У принципі, так. Був момент, саме коли була розмова про погані міни. Це не можна приховувати, тому що й так усі про це говорили свого часу. Доводилося переробляти й у принципі десь застосовував свої знання. Плюс робота з комп’ютером, вона зараз мені дуже допомагає, тому що у зв’язку з моєю посадою це й велика кількість документів, щось оформляти треба.Розкажи трохи про свою посаду. Ти керуєш людьми?Я головний сержант взводу.Тобто ти керуєш людьми. Немає важливішої людини насправді.Скажімо так, я не те що керую, я знаходжу спільну мову. У нас немає такого, що “я сказав”. У зв’язку з тим, що ми бойовий підрозділ, ми мусимо один до одного прислуховуватися, тому що не завжди думка однієї людини може бути правильною. Ми працюємо колективом.Як, власне, не перегнути з демократією і все-таки пам’ятати, що ти головний сержант і що субординація потрібна? Маєш якісь підказки для майбутніх головних сержантів?Та просто бути людиною, нормально ставитися до людей – і все. Тобто тут не справа в демократії. Тут річ у тому, що ти прислуховуєшся, і в тому, як ти людям обґрунтуєш, чи вони праві, чи не праві, яке ти рішення приймеш.Ти коли на початку повномасштабної війни прийшов у військо, був зі званням чи був просто солдатом?Я прийшов рекрутом, навіть не солдатом.Добровольцем, так. Розкажи, будь ласка, про свої відчуття, коли тобі запропонували сержантські курси. Багато хто дуже морозиться. І є ця, як на мене, дуже принизлива історія і фраза “чистий погон – чиста совість”. Як ти поставився, коли тобі запропонували сержантські курси?Та в принципі, тут не те щоб мій вибір був. Так склалися обставини, що хлопці з мого відділення, в якому ми були, сказали: напевно, дядьку, ти будеш класним сержантом. У нас на той момент саме не було командира відділення, і три людини, я знаю точно, поговорили з ротним, сказали, що його треба на сержанта, він буде нормальним командиром. Поїхав, відучився на курсах і став на посаду “сержант з МТЗ”. Фактично МТЗ це і є МТЗ – матеріальні цінності. Але знову ж таки, що ти привезеш людям? Тобто чи так, що хтось замовляв п’ятдесятий розмір, а ти йому п’ятдесят шостий впариш і скажеш: “от що маємо, те маємо”, чи ти заморочишся і зробиш так, як буде зручно й людині, й тобі.Пам’ятаю свою сержантку з МТЗ нашої медичної роти. Насправді це посада, яка дає змогу постаратися для своїх. І дійсно, коли ти це робиш, це цінують. Я з тобою абсолютно погоджуюся. Пригадаймо твій перший бойовий досвід. Це була мобілізація, навчальна частина. І тут Ерік потрапив на бої. Де це було?Це був Шахтарський напрямок. Ми стояли в Золотій Ниві та працювали по Новодонецькому. В принципі, москалі від нас були на той момент на великій відстані, до п’яти кілометрів. Зараз, зрозуміло, будь-який FPV-дрон долає цю відстань. Але на той момент це був курорт, скажімо так.Ми виходили стріляти без броні навіть інколи. Якщо що, я цього не казав, вибачте. От. Ну але так воно є. Ну, в принципі, там і був перший бойовий досвід.Чи десь зіставилося в тебе те, як ти собі уявляв бойовий побут, із тим, яким він був насправді? Як уживався і як доводилося переконувати інших уживатися з болотом, мишами, незручностями, дискомфортом? Чи для тебе це було щось зовсім нове?Ми заїхали вже на готові позиції, нам їх передали, ми їх оптимізували. У плані харчування проблем не було. Ми навіть супи готували й картоплю смажили. Щодо мишей, бруду – ну, ми заїжджали на чотири дні. Тобто аж такого дискомфорту не було.Бо є такі хлопці, для яких газовий пальник і намет – це якась фантастика. Вони ніколи з тим не стикалися. А є ті, хто кажуть чесно “Таке враження, що знову приїхав у дитячий табір. Просто тепер тут по тобі стріляють”…Ну, в дитинстві ми дуже часто проводили свої літні канікули на вулиці, відповідно, ходив і в ліс з наметами, всім іншим. Тому для мене це не було якоюсь стресовою ситуацією.Доінтернетна юність наша. Це називається “бог його знає, як ми вижили”…Так. До речі, бігаючи по гаражах і так далі. І плюс шифер у вогнище й усе інше…Прекрасна юність.Хто знає, той розуміє.Напевно, можна певним чином сказати, це нас морально підготувало до незручностей.Можливо, так.Коли в тебе почалися перші відпустки? Як узагалі тримав контакт з сім’єю тоді, коли, власне, перебував безпосередньо на бойових? Чи казав так, як дехто каже: “У мене все добре, не рухайте мене, не запитуйте”. Чи трошки більше відкривався?Дещо розказував, були якісь відосики, щось, може, ще показав. Але такого, щоб там аж-аж говорити про війну… Війни й там достатньо, тут усе-таки мирне життя й хочеться пожити.Бували моменти, коли казали: “ти собі плануй відпустку”. Ти планував – і тут раптово все змінювалося?Я давно нічого не планую. Звик до цього, тому що так крутиться життя. От я з Білої Церкви потрапив до Львова, хоча ніколи про це не думав і це не входило в мої перші плани. Тому щось планувати – це не про мене.Якщо говорити про те, що колись усе-таки військо у твоєму житті закінчиться. Чи будеш робити військову кар’єру?Цікаве питання. Ну, як кажуть, побачимо. Поки що не можу дати відповідь на це, оскільки є певна кількість причин, через які ти починаєш задумуватися, чи воно тобі треба.Багато хто з військових чесно приймають, що “ми – майбутні ветерани”. Як тобі слово “ветеран”? Як ти, коли ти про нього думаєш?Я себе не вважаю ветераном. Ну, я ще молодий Ерік, тридцять шість рочків. От. Усе, що я можу про себе сказати. Ну який ветеран? Я ще, блін, дивлюсь інколи мультики якісь і вірю в єдинорожків.Я Андрій, мені сорок чотири роки, я бавлюся на PlayStation і дивлюся деколи зі своїми дітьми мультики.Так само, люблю інколи навіть пограти за комп’ютером, це в мене, скажімо так, одна з “розвлікух”.Друже, а скажи, будь ласка, чого найбільше бракує тобі у війську порівняно з мирним світом? Для мене проблема номер один із відсутності був унітаз, чесно тобі скажу.Мені – душ, а унітаз не так катастрофічно. От душик – його інколи дуже не вистачає. А з тим, як зараз побут організовується в місцях відтяжки, що дуже в багатьох селах немає води, це трошки важко. Ну але нічого, знаходимо вихід. Тен завжди є, можна завжди набрати води.Як головний сержант ти, напевно, часто отримуєш якісь певні запити, що хотілося б щось зробити для комфортнішого перебування, зробити, власне, коли ми відходимо, наприклад, на відпочинок. Чого найбільше хочеться твоїм хлопцям, щоб було в побуті?Щоб війна закінчилася. Все. І ніякого побуту. Все закінчуємо. От війна закінчується, все. А далі побут організовуємо в себе вдома.Мої, на диво, хотіли, наприклад, якийсь спорт. Ми організовували бадмінтон, навіть коли були не так далеко від лінії бойового зіткнення. Але так, ти правду кажеш, на початку повномасштабної ще стільки дронів не літало… Скажи, будь ласка, як у тебе зараз відбувається контакт із сім’єю? Що для тебе є найважливішим? Бо особисте – це щось таке, що нас тримає нашу “зозульку” в нормі.Так, контакт з сім’єю – через інтернет, відеозв’язок, нічого важкого немає. Мама завжди каже: “Кожен день мені, будь ласка, дзвони або хоча б надсилай смайлик”. Відповідно, коли я на бойових, то не пишу, точніше не дзвоню їй, а тільки пишу. Бо ти ніколи не знаєш, коли почуєш, оце “вж-ж-ж, бух”. От. Ми колись на відтяжці спілкувались і біля дому “молния” жахнула – та, що дрон. Боже, у мами сльози, крики… Я їй дзвоню, кажу: та все нормально, вікна цілі, все нормально, не переживай. Ну, але все одно. А з дружиною в принципі спілкуюсь і на позиції, і так. Там нормальні сталеві нерви.З дружиною де познайомилися?Завдяки армії.Ого! Розкажи.Ми робили збір на дві машини, і перше моє місце служби це була, скажімо так, Теребовля. От. У неї сестра працювала в магазині, в який ми постійно ходили скуповуватися: водичка, хотдоги, ще щось. Коли ми організовували цей збір, сестра сказала: “Ану, давай пошир”. Я зайшов на сторінку, дивлюся, в мене хтось поширив. От. Лайкнув одну фотографію, другу, потім: “Привіт, як справи?” Потім іще щось. А потім якраз я був на ротації, так усе й закрутилося, завертілося. І вже за пів року в мене з’явилася дружина.Дружини дуже багато змінюють у нашому житті. У них з’являються якісь нові ідеї. Чи є у твоєї дружини ідеї на майбутнє, можливо, ветеранський бізнес? Які у вас сімейні точки опору?Я вже казав, що нічого не планую. І відповідно, її так само привчаю. У зв’язку з тим, що вона з Тернополя, я з Білої Церкви, а живу у Львові. Не знаю, де опинюся після війни. Тому що, як сказав колись один бухгалтер: “Люди йдуть працювати не тому, що їм подобається щось робити. Вони йдуть працювати за гроші”. Відповідно, я теж. Поки що про бізнеси не думаю, але в будь-якому разі для початку якусь роботу треба знайти. Тому що навіть якщо відкривати бізнес, треба вкласти якісь гроші, і воно не буде зразу ж приносити прибутку. Тому…А з компанією, з якої ти мобілізувався у військо, підтримуєте зв’язок, контакти?Так, ми підтримуємо зв’язок. Ну, по-перше, зідзвонюємося, зрозуміло: привітати на свята тощо. Якщо в мене є якісь проблеми й щось терміново треба, то дякую, “Бадер Україна”, молодці. Раптом що – дзвіночок, і вже наступного дня “Нова пошта” мені відправляє посилку.Це насправді дуже важливо. Багато хто з військовослужбовців, які демобілізовуються, не хоче повертатися на місце своєї роботи. Зокрема тому, що там надто багато тих, хто вирішив не захищати державу й не допомагати тим своїм колегам, які є у війську.Ну, то їхнє рішення. Розумієте, не можна заставити когось іти воювати, когось не йти воювати. Так само, не можна вибирати: той іде, той не йде. Це рішення кожної людини. Я його для себе ухвалив, і ніхто не переконає мене в іншому. Вирішив, що це для мене важливо й мушу це зробити. І все.Дехто з військовослужбовців пише, що коли на час відпустки приїжджає до міста, то тут ніхто про війну наче й не думає і не говорить. І їх це тригерить. У тебе є ці хвилювання, чи ти вже для себе це “відрізав”, прийняв своє рішення, і тебе нічого більше не обходить?Після першої ротації приїхав до батьків. От. І там п’яні під під’їздом сиділи, десь о другій ночі, кричали, а мені поспати дуже сильно хотілось. Але якось стримався, нічого не сказав. Та в принципі, подумав: ну блін, люди відпочивають собі, молодь, що їм зробити? Тож ніяких проблем з цим я не бачу. Ну, кожен поводиться так, як вважає за потрібне. Але треба пам’ятати, що всі ми будемо відповідати за свої вчинки. Так що..І за свої не вчинки.І за них у тому числі.На завершення запитаю: чи відчуваєш ти, що в українському війську щось змінилося, адже вже пішов четвертий рік повномасштабної війни? Як головний сержант, який прийшов від рекрута до головного сержанта?Знаєте, воно все змінюється. Але хотілося б, щоб змінювалося швидше. Я не буду конкретно нічого говорити, але “совкові” замашки у нас є, вони нікуди не зникли, на жаль. Напевно, на цьому й завершу.Еріку, дякую тобі! То була дуже крута розмова. Дякую.