Про це ветеран розповів в інтерв’ю на FM Галичина у проєкті Андрія Жолоба "Без броні".Спочатку познайомимося. У мене сьогодні в гостях Максим Шайба – саме так він себе підписує всюди. Тож, Максе, розкажи трохи більше про себе. Ким воював? До чого довоювався? І як повернувся до цивільного життя?Вітаю! Я Максим Шайба, служив у 80-й бригаді, в батальйоні "Нахтігаль". Як потрапив на війну? Чесно? Це було цілком свідоме рішення, якого я довго чекав. Уже писав про це в себе на фейсбуці: коли починалася війна, коли починався Майдан, наша школа фактично перестала бути навчальним закладом. Вона стала місцем, де ми слідкували за історією в реальному часі – постійно дивилися стріми з Майдану.– Скільки тобі років було тоді, у 2014-му?– У 2014-му? Мені було 13. У серпні вже виповнилося 14. Легше рахувати так.Починалося все саме з цього. Я зростав на таких прикладах: мій учитель фізкультури Михайло Михайлович пішов воювати, згодом ми зустрілися на фронті. Пішов на війну Ігор Шульц – теж зустрілися там. Це були сильні приклади для наслідування.Мій батько служив у Збройних Силах, тоді всіх збирали на посилення. Він працював у ДАІ, і його відправили у відрядження ближче до фронту. Це були значні зміни в моєму світогляді. Після цього зростав із розумінням, що хочу спілкуватися з військовими, хочу опанувати військову справу, стрільбу. Все йшло по наростаючій.Коли мені виповнилося 18, був упевнений, що хочу підписати контракт. Але тоді ще не було активної фази війни, яка дала б мені цей поштовх. До того ж – університет, батьки, суспільний тиск. Усі ці речі стримували.До 21 року я закінчив бакалаврат, пішов на магістратуру. На щастя (якщо можна так сказати), почався коронавірус – дистанційне навчання дало мені трохи свободи. Працював у львівському РАЦСі – одружував людей.Серйозно? Виходив у блискучому костюмі й казав: "Шановні голуб’ята…"Ні-ні, я займався документами. Приймав їх і видавав свідоцтва. Уже після цього молодята йшли в урочистий зал.Тобто ти ходив у маринарці кожного дня, такий серйозний чоловік?Насправді я завжди ходив у простому светрі. Але якщо приходили знайомі – оформлення документів затягувалося на кілька годин.І ти радив їм узяти урочистий пакет?<img style="height:465px;width:960px;" src="https://static.espreso.tv/uploads/photobank/388000_389000/388697_2_2025-03-19_162554_new_960x380_0.webp" alt="">Ну, було таке. У нас було три пакети послуг: найпростіший – за 385 грн, просто отримуєте свідоцтво і йдете. Потім – урочиста частина без гостей, десь 790 грн. І третій – найдорожчий, із квітами, музикою, повним супроводом. Я, звісно, радив брати найкращий варіант – для держави ж користь.Згодом усе це відійшло на другий план. Наближалася повномасштабна війна. Якось я випадково зустрів Ігоря Шульца у трамваї. І тоді, як багато хто казав:– Як почнеться війна, підеш?– Піду. – Точно підеш? – Піду.Так і настало 24 лютого.Я прокидаюся. Вперше за довгий час виспався – наче зняло камінь із душі. Розплющую очі, годинник показує шосту ранку, хоча будильник мав продзвонити пізніше. Дивно… Чую якийсь шум на кухні, а телефон вібрує без упину. Піднімаю його – і холод проходить крізь усе тіло. Почалася війна. Обстріляли Івано-Франківський аеропорт. Ще щось… Уже не розумію, що саме. В голові тільки думка: "Це почалося".У голові хаос. Потрібно зібратися, знайти військовий документ. Потрібно на роботу. Все ж по плану. Але ні, ні – я нікуди не поїду без документів. Ноги підкошуються, руки тремтять, але все ж знаходжу їх. Нарешті їду на роботу, бо треба попередити керівництво – мої шляхи з цією роботою, здається, розходяться.Приїжджаю. А там – суцільний вир. Пари, які вирішили одружитися в цей день. У славнозвісний, страшний день.Чотири пари однієї категорії, чотири іншої. Перші – ті, хто одружувався, бо чоловік ішов на війну. Я пояснював їм юридичні нюанси, намагався попередити про можливі труднощі. Раніше не можна було подати заяву й одразу одружитися, але тепер… Хто знає, скільки часу в нас залишилося?Друга категорія – ті, хто хотів утекти за кордон. Я їм казав, що вибачте, але бачите військовий квиток? Діалоги з такими парами переходили в більш активну фазу, мені погрожували, що подадуть на мене скаргу. Казав, хай пишуть. Завтра мене тут і так не буде.О дванадцятій усе закінчилося. Наради, нервові розмови, паніка. Усі в РАЦСі хвилюються. Жінки метушаться, шукають новини. А я? Я ходжу по кабінету, спокійний, хоча всередині – буря."Дівчата, це лише шість годин війни. До Харкова ще не дійшли. Усе буде добре".Вони дивляться на мене з тривогою. А я намагаюся всміхнутися, хоча сам не вірю в ці слова. Але треба триматися. Поки що.Їду в ТЦК. По дорозі розумію, що треба заскочити додому, зібрати речі. Але страшно – батьки точно не відпустять. Тато може до батареї наручниками прикувати, мама сльозами зупинить. Мені 21 рік, а я вже вирішив іти на війну. Що робитиму, якщо вони справді почнуть мене тримати? Думаю: гаразд, поговорю з ними. Їду до ТЦК, дорогою вирішую все ж заїхати додому.По дорозі зустрів хлопця – колишнього військового з "Азову". Він якраз їхав у Маріуполь. Кажу йому: "Братан, що брати з собою? Бо я вже, типу, зібрався, але не знаю, що саме потрібно".Він швидко накидав мені список. Я собі потихеньку рушив додому, хоч вийшов не там, де треба. Зібрав речі, все підготував. Батьки ще купили кнопковий телефон – хтозна, може, GPS не буде ловити чи мережа зникне, а кнопковий довше тримає заряд. Потім виявилося, що це було безглуздо, він сам по собі зламався за кілька днів.І що було далі?Потім поїхав у ТЦК. Там я вже ходив, як по святу воду. Дали якісь документи, мобілізаційний лист. Оформила мене дівчина з приймальні йкаже, що мені подзвонять.Я в шоці. В сенсі? Війна ж почалася! Я офіцер першого розряду!Я офіцерське звання мав. Закінчив Академію Сухопутних військ імені Гетьмана Сагайдачного. Хоча через коронавірус половина групи не ходила на заняття, я відвідував кожен тренувальний день. На симуляторах працювали, відпрацьовували стратегії. У липні 2021 року отримав звання молодшого лейтенанта – вже тоді знав, що рано чи пізно це знадобиться.Увечері з батьками вирішили заїхати в McDonald’s, у нас це сімейна традиція. Приїжджаємо – зачинено. Ну ясно, війна ж… Поїхали додому. Я вирішив набрати ТЦК за номером, що знайшов у Google. Кажу, що мені не повідомили, коли маю приходити.У трубці пауза, потім: "Як не сказали? Завтра о 08:00 автобус виїжджає". Ну нарешті!Мені дали вибір – 24-та чи 80-та бригада. Якби знав, що 24-та – це Короля Данила, ще б, може, задумався. Але 80-та – десантно-штурмова. Там точно буде найгарячіше. І я вибрав 80-ку. Максе, скільки тобі було років, коли ти сів в автобус як молодший лейтенант? І яку ти посаду відразу отримав?Усе було трохи складніше. Ми приїхали 25-го числа. Вранці я сів в автобус у 80-ку, а вже ввечері, майже о 12-й ночі, ми виїхали на точку збору. Спочатку планувалося, що це буде полігон "Широкий Лан". Але поки ми доїхали, стало зрозуміло, що туди вже не потрапимо – надходила інформація про ворожі танки в тій зоні. Тому нас перенаправили на резервну точку.На резервній точці почалося формування підрозділів. Спочатку я потрапив у п’яту роту. Вона досить відома в межах 80-ї бригади. Але потім до нас підійшов старший автобуса (а таких автобусів із добровольцями було більше пів сотні). Він сказав, що формується окрема рота спеціального призначення. Сказали прямим текстом: "Хто не боїться померти й готовий ризикувати – крок уперед".Виявилося, що їм дуже потрібні офіцери, але ніхто не погодився. А я, 21-річний молодший лейтенант, сказав: "Окей".Нас сформували, видали спорядження. Всім давали стандартний АК, а нам видали АКС із каліматорами – складні версії автоматів. Усі на початку війни отримували по чотири магазини, а нам видали вісім. Я тоді подумав: "О, класно, хоч буде куди запаковувати патрони".Після цього нас відправили на південь, у Миколаївську область. Ми не потрапили на основний вогневий бій із росіянами, але взяли участь у контрдиверсійних заходах. Перше бойове завдання – відбити село від ДРГ (диверсійно-розвідувальна група) з 52 осіб. Нас було 150 десантників, і я відразу подумав: "Щось тут не так. ДРГ з 52 осіб – це якось забагато." Але підписалися на таку роту, тож вибору вже не було.Заходимо в село, а там – тиша. Ходимо по хатах, перевіряємо кожен будинок, і тут бачимо – в підвалі зарізано чотири свині. Навесні ніхто просто так не буде різати свиней. Щось явно було не так. Почало пахнути чимось серйозним.У нас із собою була тільки стрілецька зброя, гранат нам не видали. А в селі – купа погребів. Як їх зачистити без гранат?Якими були далі рухи?Ми почали обшукувати будинки навколо цієї точки. Знайшли лише одного цивільного, який почав із нами говорити. Кажемо йому: "Нам треба перевірити твою хату, бо все виглядає якось дуже дивно".Перевірили будинок, подивилися всі документи, звірили – начебто звичайний цивільний. Може, допомагав комусь, може, й ні – початок війни, тут всяке могло бути. Якщо до тебе хтось зайде, ти ж не кинешся відразу різати свиню, це зрозуміло.Після цього рушили далі. Переконалися, що в селі чисто, й вирушили до інших сіл, які нам наказали перевірити. Зібралися, запакувалися в наш величезний "Неоплан" і два "Богдани", що були з нами.Серйозна військова техніка…Ага. Сідаємо, і тут чути крики: "Всі на вихід!"Шум, гамір. Вибігаємо, падаємо в посадки. Чути, як летять вертольоти – починають працювати. На нас вилетіла "вісімка" (Мі-8) і Ка-52. Нюанс був у тому, що ми були біля якогось села, вже й не згадаю назви, але воно було досить велике."Вертушки" вилетіли звідти, і потім наші хлопці по перехопленню сказали, що росіяни думали, ніби в нас є "стінгери". Насправді "стінгери" у нас з’явилися тільки через три тижні після цього випадку. Через цю помилку вони почали хаотично відпрацьовувати по нас. Слава Богу, всі залишилися живі та здорові – це було дивом.Це був мій перший обстріл, і я дуже хвилювався. Пережив його, але тоді мене найбільше лякала думка про "трьохсотих" і "двохсотих" уже на першій задачі.Мені пощастило, що за всю війну мене ні разу не зачепило осколком, окрім легкого удару по голові.Далі почалися підготовки до штурму: мали вилітати в Херсон для закріплення позицій. Але поки нам надали вертольоти та поки ми повністю підготувалися, всі ці задачі відмінили – вже не було куди летіти. Якщо я не помиляюся, це було восьме число.Після цього нас перекваліфікували на організацію засідок. Спочатку ми працювали по ворожих колонах, але потім нам сказали: "Вас розформовують, будемо роздавати по підрозділах".Уперше потрапив у глуху й дуже дурну ситуацію. Жили у жахливих умовах — сирість, вологість, холод. Я відморозив вуха. Ліг у медроту, бо застудив їх так, що нічого не чув. Оце був мій перший раз у медроті в 80-ці.Сказав мамі, що ти без шапки на війні ходиш?Я завжди був у шапці – але це не допомогло. Пам’ятаю, як під кінець, перед тим, як звільнитися, казав мамі з Антонівського мосту: "Мамо, я в шапці".Слухай, розкажи історію. Ти казав, що мотоцикл, на якому ти зараз приїхав на інтерв’ю, був з тобою і на війні.Так, був.А що тебе змусило взяти з собою мотоцикл на війну?Я його купив уже на війні.<img style="height:525px;width:960px;" src="https://static.espreso.tv/uploads/photobank/388000_389000/388696_1_2025-03-19_162424_new_960x380_0.webp" alt="">Щоб що?Це вже було ближче до кінця мого перебування в 80-ці. Я тоді вже був замком роти – найкраща посада в десанті. Замком роти з повітряно-десантної підготовки. Тобто займався всім, чим хотів, міг і треба було займатися, але без матеріальної відповідальності. Парашути, спорядження – все під моїм контролем.Якось нам сказали, що буде виїзд на навчання в тиловий район. За день до цього побачив, як хтось їздив на такому мотоциклі. Приходжу до свого ГСР-а й кажу: "Хочу такий Geon Scrambler, капець, як хочу."Він такий: "Блін, зараз глянемо."Відкриваємо перше посилання. Я дзвоню, для ЗСУ третину ціни зняли. Наступного дня приїжджаю, мені дають п’ять годин, щоб від’їздити. Всі хлопці пішли зі мною, всім цікаво було. Мотоцикл привезли.Я такий: "О, клас! Мені це подобається. А як передачі переключаються?"Потім, коли зрозумів, що не хочу чекати довгий збір на завдання, взяв рюкзак, закинув автомат, каску, бронік – і поїхав на мотоциклі. Засів у КСП, мотоцикл десь загнав. Усе – відпочиваєш, поки чекаєш.Давай тепер потрошку перейдемо від твоєї військової роботи до того, чим ти займаєшся зараз у мирному житті. Я так розумію, у РАЦС ти не повернувся. А пропозиції були?Так, були пропозиції повернутися в РАЦС. Але на той момент, коли я повернувся, не дуже хотів комунікувати з цивільними. Потрібен час, щоб пристосуватися до цивільного життя. Якщо до тебе починають приходити з якимись питаннями, щось від тебе хочуть… Нерви ще налаштовані на армійський лад.До речі, ти дуже правильно кажеш. Зараз багато говорять про те, що цивільні мають навчитися правильно спілкуватися з ветеранами. Але ж і ветерани мають теж вчитися взаємодіяти з цивільними, правда?Так, абсолютно. Я виріс у прекрасній родині з гарним вихованням і вважаю, що це має бути взаємний рух назустріч. Розумію, що досі налаштований на армійський лад, де зайві запитання недоречні, їх треба відсікати, щоб не витрачати час даремно. У війську все чітко: конкретне питання – коротка відповідь – до побачення.Я маю стати т.в.о. начальника управління з ветеранської політики у військовій адміністрації (на момент публікації герой уже обійняв цю посаду, – ред.). Це для мене серйозний виклик і велика відповідальність перед друзями, перед побратимами. Зараз ситуація складна, незрозуміло, що буде в найближчі пів року. Дай Боже, щоб гаряча фаза хоча б завершилася на тому рівні, що є зараз. Щоб наші хлопці могли трохи відпочити, відновитися.Тобто ми з тобою по суті будемо прямими партнерами? Я як керівник з питань ветеранів у місті, а ти в області?Саме так. Докладу максимум зусиль, щоб комунікація була ефективною. Багато чого треба навчитися, адже це тільки запускається. І дай Боже, щоб усе вдалося, як ми плануємо. Є багато питань, багато хлопців, яких повернули з полону – з ними теж треба багато працювати. Це дуже складна ситуація.Нам треба зробити все, щоб і суспільство, і ветерани були готові вливатися в нове суспільство, вже повоєнне, дай Боже. Попереду велика робота.