Детальніше розповість “Еспресо.Захід”.Акція торкнулася передусім українців етнографічних груп — лемків, бойків, холмщаків, надсянців та інших — які споконвіку проживали на землях Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя. Після встановлення нового кордону між СРСР і Польщею їхні села опинилися по польський бік, і радянсько-польська влада вирішила “розв’язати” цю проблему шляхом масового обміну населенням. Офіційно це називалося евакуацією чи переселенням, але по суті стало примусовою депортацією цілих родин зі своїх етнічних земель. Політичні передумови та міжнародний контекстДруга світова війна радикально перекроїла карту Східної Європи. На Тегеранській (1943) та Ялтинській конференціях (1945) Сталін наполіг на встановленні східного кордону Польщі по лінії Керзона, що віддавала Східну Галичину і Волинь СРСР, а Польщі компенсувала це західними землями Німеччини. Водночас такі українські регіони, як Лемківщина, Західна Бойківщина, Надсяння, Холмщина та Підляшшя, залишилися у складі повоєнної Польщі.Це рішення створило підґрунтя для масових переміщень. Під час війни українсько-польський конфлікт призвів до взаємних етнічних чисток (Волинська трагедія, каральні акції польських загонів). Радянська влада прагнула усунути ґрунт для нових сутичок і водночас позбавити українське підпілля підтримки. Виходом став план “взаємного обміну населенням”.Улітку 1944 року на контрольованих Червоною армією землях Польщі створено Польський комітет національного визволення (ПКНВ). Саме з ним уряд УРСР домовився про переселення. Москва сигналізувала, що не претендує на Холм чи Перемишль, але наполягала на вивезенні всіх українців із цих земель до Радянської України. Так визрів план масштабної депортації.Люблінська угода 1944 року9 вересня 1944 року в місті Люблін було підписано ключову угоду, що юридично започаткувала переселення. Цей документ, відомий як Люблінська угода, мав офіційну назву: “Угода між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного Визволення про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР”. З польського боку її підписав голова ПКНВ Едвард Осубка-Моральський, з радянського – голова уряду УРСР Микита Хрущов. Аналогічні “республіканські договори” того ж дня Польща уклала з Білоруською та Литовською РСР, оскільки обмін населення планувався і для білорусів та литовців. За умовами угоди обмін мав відбутися на добровільних засадах. Формулювання передбачали, що всі “етнічні українці (включно з лемками), які станом на 17 вересня 1939 р. були громадянами Польщі”, можуть виїхати до УРСР, а “етнічні поляки та євреї, які до 17.09.1939 були громадянами Польщі” – переселитися з УРСР до нової Польщі. Дата 17 вересня 1939 року – день, коли Червона армія вступила на територію Польщі – означала початок радянізації Західної України, і громадяни Польщі на ту мить формально стали підданими СРСР. Таким чином, угода стосувалася довоєнних мешканців відповідних територій. Окремо було прописано, що переселення підлягають і українці з інших районів Польщі “де вони можуть виявитися” – фактично, це стосувалося українців у розпорошених громадах на Підляшші та в інших воєводствах. Офіційна мета угоди декларувалася як “вирівнювання етнічного складу” по обидва боки нового кордону та “возз’єднання українців з основною частиною їх народу в УРСР”. Принцип добровільності підкреслювався у пропаганді й супроводжувався обіцянками державної підтримки переселенців. Зокрема, українцям, які зголошувалися на евакуацію, гарантували низку пільг: списання податкових недоїмок, повернення раніше зданого державі зерна, звільнення переселених господарств від податків у 1944–45 рр., безпроцентна грошова позика 5000 крб. на родину, надання землі в УРСР (розміром не меншим за покинутий, але не більше 15 га) та вибір форми господарювання – оселитися окремо чи вступити до колгоспу. Встановлювався навіть стислий термін подачі заяв – до 15 жовтня 1944 р., щоб переселення завершити до зимових холодів. Попри декларацію про добровільність, справжній характер угоди був примусовим. Щобільше, вона мала секретні аспекти: 22 вересня 1944 р. представник СРСР генерал Микола Булганін передав ПКНВ таємну інструкцію щодо реалізації переселення. Це свідчить, що Москва від самого початку розглядала акцію як політично важливу, і не збиралася покладатися лише на добру волю людей. Надалі події показали, що обіцянки часто лишилися на папері, а “добровільність” швидко перетворилася на примус.Перебіг депортації 1944–1946Виселення розпочалося восени 1944-го. Для його проведення створили представництва з евакуації у Любліні та Луцьку, а також місцеві комісії, що займалися реєстрацією, транспортом і пропагандою. Потяги формували за принципом “в обидва боки”: вагони, які привезли поляків на захід, везли українців на схід.
Розпорядження польського УБ про примусове виселення українців Ліського повіту за допомогою війська (1945 р.), фото: ВікіпедіяСпершу чимало людей їхало добровільно, повіривши в обіцянки кращого життя в УРСР. Але вже в 1945-му стало відомо про тяжкі умови: зруйновані господарства, колгоспи, неможливість повернення. Бажаючих виїжджати поменшало. Від літа 1945 року влада перейшла до примусу: села оточували війська, мешканцям давали кілька годин на збори й під конвоєм везли на станції. За рік примусово виселили майже півмільйона українців.Населення чинило опір: люди ховалися, УПА розповсюджувала листівки, нападала на транспорти й комісії. Були й криваві розправи: у лютому–березні 1946 року в селі Завадка Морохівська загинуло близько сотні мешканців. Для завершення акції створили оперативну групу “Ряшів”, що мала виселити решту до червня 1946-го. Села спорожніли, тисячі людей вирушили на схід.Останні 150 тисяч українців, які залишилися, у 1947 році виселили вже в межах Польщі — під час операції “Вісла”, розпорошивши їх по північних і західних воєводствах. Так завершилася депортаційна епопея, яка знищила багатовікову присутність українців на Закерзонні.Реакція українців та умови переселення в УРСРДля українців Закерзоння переселення стало вибором між страхом перед польською владою та невідомістю радянської України. Спершу дехто їхав добровільно — у надії на землю й безпеку чи рятуючись від мобілізації. Але більшість зволікала або відмовлялася залишати рідні села. У відповідь влада вдалася до примусу, що викликало опір: селяни ховалися, а загони УПА зривали акції переселення, поширювали листівки, нападали на транспорти. Проте сили були нерівні, і до середини 1946 року спротив здебільшого зламали.Депортованих перевозили у товарних вагонах, у тісноті та холоді. Чимало сімей оселили на звільнених польських господарствах у Галичині та на Волині, інших відправили в степові райони чи Донбас. Обіцяні пільги часто лишилися на папері: багатьох силоміць залучили до колгоспів, селили в бараках. Лемкам і бойкам було важко пристосуватися до нового середовища, а спецслужби уважно стежили за настроями й підозрюваних заарештовували.Переселенці втратили землю, домівки, храми й кладовища предків. Вони почувалися чужими. З перших днів переселення за людьми наглядала радянська спецслужба. Кожні 10 днів органи НКВС подавали звіти про “політичні настрої” переселенців, старанно виявляючи “неблагонадійних” – колишніх учасників або симпатиків ОУН-УПА. Таких людей брали на облік, а згодом багатьох заарештували. . Ностальгія за рідним краєм не полишала їх усе життя: люди їздили на занедбані села, шукали могили, але повернутися назавжди вже не могли. Водночас депортація позбавила УПА соціальної бази, і опір швидко занепав. Для самих українців це означало руйнування традиційного світу, а для Польщі й СРСР — “розв’язання українського питання” ціною знищення цілих громад.Сьогодні примусове виселення українців 1944–1946 років офіційно визнане депортацією.В Україні у 2018 році Верховна Рада встановила День пам’яті українців – жертв примусового виселення (друга неділя вересня).У 2025 році ухвалено закон, який визнав усіх переселених у 1944–1951 рр. депортованими та гарантував державну допомогу і компенсації.У Польщі ще у 1990-х сейм і сенат засудили операцію “Вісла” 1947 року як несправедливу акцію. Відповідальність за депортації покладають на комуністичний режим, залежний від СРСР.Таким чином, обидві держави на рівні офіційних інституцій дали оцінку подіям: Україна визнає своїх громадян жертвами депортації та підтримує їхніх нащадків, Польща — покладає провину на тоталітарний режим і засуджує насильницькі дії минулого.Читайте також: Чому поляки депортували 150 тис. українців: 78-ма річниця операції “Вісла”