Журналістка “Еспресо.Захід” поговорила з Аничкою про українців у Штатах, допомогу ЗСУ та музичну кар’єру.Коли ви почали проводити благодійні концерти у США для збору коштів на ЗСУ?Робота на Україну почалася з війною, у 14-му році, ще навіть із Майданом. Тоді вже було багато поранених хлопців.Перший концерт я дала 21 вересня 2014 року у Сан-Франциско, потім у Лос-Анджелесі, а потім у Сакраменто, це Каліфорнія. Як і кожному українцю, тоді було дуже важко через те, що відбувається: багато поранених, з медициною було не легко. Все було нове для нас. Перші кошти ми передали Андрію Усачу, який отримав поранення на сході.У той час мої коліжанки у Львові ходили від дверей до дверей, у лікарні, і передавали кошти пораненим. Практично вже з 2014 року все з концертів іде на підтримку України. Тому для мене війна почалася не з повномасштабної, а якраз тоді.Як, я думаю, і для багатьох хлопців, які вже тоді відчули, що це таке, а зараз далі працюють і допомагають, незалежно від того, в якому вони стані. Як от Андрій Усач — він із протезом шукає, купляє автівки та інше, що потрібно військовим, і возить на схід.Повертаючись до запитання — довший час я також волонтерила, щоб зібрати кошти на реабілітацію поранених військових, яких благодійний фонд Revived Soldiers Ukraine привозив до США. Коли Ірина Ващук привезла перших хлопців, діаспора допомагала, але щоб надалі оплачувати реабілітацію, були потрібні кошти. Я сказала, що можу допомогти, організувавши кілька концертів у Сполучених Штатах.Тоді всі, до кого я зверталася, відгукнулися — і тут, у США, і в Канаді. Потім почалась повномасштабна війна. Я відділила свою кар’єру від заробітку, усі кошти із виступів ідуть на допомогу Україні. Я дуже щаслива і вдячна Богу, що люди, з якими я працюю, завжди відгукуються і допомагають у будь-яких ситуаціях. Наприклад, організація Ukrainian Heritage Club of Northern California (Товариство збереження української спадщини) із 2014 року разом зі мною дуже багато допомагає Україні. Нещодавно мої друзі тут також створили організацію Ukraine Support Foundation (USF). Окрім основної роботи, ми всі активно працюємо, розуміючи, що все, що нам залишається, — це допомагати Україні, нашим військовим. 
Я закликаю всіх робити все можливе, бо це те, що нам залишилося. Просто допомагати й навіть не задумуватися, чи зробити свій день народження, чи поїхати десь на відпочинок, чи допомогти. Ми можемо втратити нашу державу. Як сказала мені моя коліжанка: “Невже ми будемо тим поколінням, яке не матиме права повернутися додому?”.Я інколи задумувалася, чому старші мігранти так непривітно ставилися до російської мови. Спочатку нам це здавалося дуже дивним. Вони не були грубими, але завжди питали: “Чи ви розмовляєте українською? Якщо ні — спілкуймося англійською”. Іноді чула від людей, що можна було б бути трохи тактовнішими. Але тепер, я думаю, ми всі розуміємо, чому ті люди так поводилися. Вони вже пережили це все. Вони вже втікали від тих людей, які й досі намагаються нас знищити.Я бачила, що ви ще робите такі благодійні вечори, й вони здебільшого тематичні. Наприклад, те, що я бачила, це львівське ретро. І також те, що я бачила, те, що це здебільшого солдаут. Скажіть, будь ласка, хто приходить здебільшого? Це приходять наші діаспоряни, чи це настільки зацікавлені американці йдуть? Я казала вам про USF (Ukraine Support Foundation), це група волонтерів із Сан-Франциско, і ми разом робимо такі тематичні вечори. Перший раз, я пригадую, дівчата мені допомогли зробити вечір “Щедрує Аничка, щедрує Україна”. А потім йшов День закоханих, для якого ми обрали львівське ретро, опісля був київський вальс. Ми поверталися теж до колядок, до українських вечорниць.Хто приходить? По-різному. Здебільшого, звісно, приходять наші, українці. Але вже можна зустріти й тих, хто говорить тільки англійською. Це дуже приємно, бо хочеться залучити й іншу аудиторію.
Ми, наприклад, зараз плануємо зробити показ українського одягу. До нас має приїхати пані Марія Мулява із своєю старовинною колекцією, а також пані Роксолана Богуцька, відома дизайнерка зі Львова. Мені дуже хочеться, щоб прийшли не тільки українці, але й американці. Хочеться знову нагадати людям про Україну, познайомити з нашою історією, культурою та традиціями. Якщо на початку війни багато людей сприяло і допомагало, то зараз, ви самі бачите, що відбувається — стало набагато важче. Тому й хочеться зробити щось таке, щоб залучити більшу аудиторію.Ви згадали про стару діаспору, про тих, хто виїхав дуже давно. Я нещодавно тому спілкувалася з українками з Австралії, які приїхали туди 15–20 років тому. Вони розповідали, що ставлення старшої діаспори, яка виїхала після Другої світової війни, до них спочатку було стриманим. Їх ніби не дуже приймали до свого кола. Але з 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення, українці різних хвиль еміграції почали більше об’єднуватися й підтримувати один одного.Як ви вважаєте, у Сполучених Штатах відбувається щось подібне? Чи там ситуація інша?Напевно, кожна людина має свій досвід у цьому. Особисто я страшенно поважаю стару діаспору. Дуже поважаю, тому що на ній тримається стержень українства тут, у США, і в Канаді. Вони започаткували церкви, вони дали нам цей фундамент. Інколи мені не подобається, коли молоде покоління якось некоректно висловлюється про стару діаспору. Я цього не підтримую, але кожна людина має свій досвід. Дякувати Богу, люди, з якими я спілкувалася (стара діаспора — ред.), були надзвичайно приємні, я бачила і бачу, що вони залишили за собою. Наприклад, я була в Канаді, у провінції Альберта. До того я переважно бувала в Торонто чи Монреалі, а на тій стороні не була. Але там я побачила стільки всього українського, який там пам’ятник жертвам Голодомору!
Коли їдеш у кожне місто і бачиш українські церкви — це все нам залишила стара діаспора. Вони передали нам це. Я дуже всіх поважаю. Можливо, хтось мав якийсь терпкий досвід, але я вдячна Богу, що в мене такого не було. І з усіма людьми я мала дуже приємне спілкування.Напевно, завжди потрібно починати із себе. Питати себе: а що я зробив?Ще бачила, що ви минулого року давали концерт в Іспанії. Тобто, якщо правильно розумію, ви не обмежуєтеся лише Сполученими Штатами й Канадою? Розкажіть, будь ласка, про це більше.Так, в Іспанії був концерт. Це були цікаві враження, бо в тому містечку, у Гісоні, я ще ніколи не була. Я приїхала туди, і туди ж приїхав Андрій Усич якраз за автомобілем для військових. Ми приїхали, і я дивлюся — така тиша. 11:00, а на вулиці нікого немає. Нікого. Як у тій пісні: “Місто спить”. Думаю: “Люди добрі, куди я приїхала? Що я тут буду робити?” Ми пішли, знайшли зал, і там вже почали з’являтися люди. А коли вже почався концерт, усе пройшло дуже гарно.Я у 2017 році робила концерт у Львові, і тоді публіка аплодувала стоячи. Так от після того я більше не мала таких овацій. А в Іспанії вони мені знову подарували ці відчуття — коли в кінці концерту всі люди встали й аплодували.І ще така крапка була в кінці. Ми вже йшли після концерту до нашого авта і зайшли в якусь кав’ярню. Я підійшла до касира, і чую, дівчинка до мене каже: “Доброго дня”. Я дивлюсь на неї й питаю: “А звідки ви знали, що ми українською розмовляємо?” Вона відповідає: “А тому, що підійшла до мене співробітниця і сказала: ‘Йди туди, там люди розмовляють твоєю мовою'”.І мені так було приємно, бо насправді інколи я дуже сердита, коли хтось, почувши, що я розмовляю українською, каже: “Здраствуйте” або: “Перестаньте, це одне і те саме”.Ви згадували, що здебільшого не знаєте військових, яким допомагаєте. Як відбувається процес допомоги? Якщо є прямий запит до нас, ми не збираємо кошти, а одразу відправляємо свої.А коли збираємо кошти концертами чи подіями, ми передаємо їх Андрію Усачу. У нього дуже великий список, і ми навіть не встигаємо покривати всі запити. Коли я питаю, на яку бригаду будемо збирати, Андрій каже: “Аничка, що тобі сказати, давай так: від Харкова до Запоріжжя”. І ви ж розумієте, скільки там бригад, правда?Тому ми не знаємо всіх людей, яким допомагаємо. Але чи нам потрібно знати це? Ні, не потрібно. Дай Боже, щоб хлопці повернулися живими.Так було й тоді, коли ми допомагали військовим на реабілітацію. Я не знала всіх військових. Певно, що я б хотіла їх знати, але чи важливо, щоб вони знали, що я їм допомагала? Ні. Для мене важливо, щоб вони були здорові, а решта не має значення. З тими, кого я знаю, у мене дуже хороші стосунки, і ми досі спілкуємось.Для мене важливо, щоб це все скоріше закінчилося. Мені здається, що для кожного свідомого українця кожен, хто на фронті, — це як своя людина. Це людина, яка зараз дає тобі шанс на життя. Тому, на мою думку, різниці немає — вони всі наші.Іноді, коли збирають кошти, а хлопці записують відео зі звітами, я особисто незручно почуваюсь. Розумію, що їм не до цього, їм треба роботи свою справу, але водночас розумію, що вони вдячні. І я розумію людей, які дають кошти — їм теж важливо знати, куди ці кошти йдуть, адже це довіра.Іноді нашим військові доводиться просити про допомогу, але вони б не мусили просити. Вони вже там, віддають своє життя за те, щоб ми могли мати ту спокійну ніч.Я читала, що у вашому репертуарі здебільшого лемківські пісні. Чи це правда? І якщо так, то яка з них є вашою улюбленою?У мене лемківське коріння, я виросла на цих піснях, і починала з лемківських пісень. Це основний ряд мого репертуару. Це ті пісні, які мені даються дуже легко, над якими не потрібно довго працювати. Я можу просто стати й заспівати, бо це моє, я зростала з цим, і ця мова мені рідна.
Чи є це моїм основним репертуаром зараз? Лемківське — це моє, воно мені дуже легко вдається. І, звісно, я хочу розвиватися. Я почала співати авторські пісні, але завжди включаю лемківську пісню в альбом. І коли я виступаю зараз, я ніколи не пропускаю лемківські пісні, бо вони для мене дуже рідні. Саме вони принесли мені те, що я маю зараз.Пригадую, про Христинку Соловій мені хтось казав: “Аничка, конкуренція, конкуренція”. Я ж знаю Христинку, прослухала ще її інтерв’ю, а вона розповідає, звідки почалося її захоплення лемківськими піснями, про мою пісню “Под облачком”. І я думаю: “Боже, яка конкуренція”. Це ж дитина щось собі взяла від мене, лемківська пісня має продовження, і тішуся!Я пам’ятаю ще той період, коли мені всі казали: “Чому ти вишиванку одягла? Чому не можеш одягнути якусь коротку спідницю?”. До речі, мені зараз дуже не імпонують слова, коли кажуть, що вишиванка – це модно. Мода проходить, а це має бути наше, ми повинні це цінувати.І так, лемківське – це моє, і я далі буду продовжувати ці пісні співати й розвиватися. У мене, звісно, є й англійські пісні, дуже хороші. Останні роки я працювала з відомими аранжувальниками, але ще їх ніде не показувала. Лемківське – воно було, є і буде. Так само як українське. Було, є і буде.Чи є щось, що ви хотіли б додати, можливо те, про що я не запитала, але що ви вважаєте важливим і цікавою для людей в Україні в контексті нашої розмови?Думаю, всі чекають на слово “перемога”. Це певно. У нас дівчата кажуть: “Як тільки буде перемога, я на цілу вулицю шампанське роздаю”. А я концерт зроблю вдома. Дай Боже нам перемоги якомога швидше, просто якомога швидше. Нехай із нашої території підуть. Я ж дуже хочу справедливості — справжньої людської справедливості.