“Еспресо.Захід” розповість про біографію Бориса Возницького, його шлях до музейної справи, діяльність і спадок, який продовжує надихати.Від села на Рівненщині до боїв на фронті
Борис Возницький народився 16 квітня 1926 року в селі Ульбарів (нині Нагірне, Дубенський район, Рівненська область). Тоді це була територія Польської Республіки. Дитинство Возницького припало на непрості часи: Друга світова війна кардинально змінила життя юнака. Перед приходом радянської влади Борис був зв’язковим УПА. Але у 1944 році, у віці 17 років, його мобілізували до радянської армії, де він потрапив у штрафну роту і зміг вижити в надлюдських умовах (з його роти лише трьом це вдалося). За участь в операції “Багратіон” у Білорусі він отримав медаль “За відвагу”. 
Після війни Возницький повернувся до мирного життя й обрав шлях мистецтва. У 1955 році він закінчив Львівське училище прикладного мистецтва імені Івана Труша, а у 1960 році – Ленінградський інститут живопису, скульптури й архітектури, здобувши фах історика мистецтв. Ґрунтовна освіта стала фундаментом для його майбутньої місії – збереження української культурної спадщини.Як Борис Возницький став музейником
Шлях Возницького до музейної справи розпочався у 1950-х роках у Винниках поблизу Львова. Щоб забезпечити сім’ю, він працював учителем малювання у трьох школах, вів краєзнавчі та туристичні гуртки. Саме там, разом зі своїми учнями, він створив перший музей – невелику кімнату-музей, для якої збирав експонати під час експедицій селами. Цей досвід розпалив у ньому пристрасть до збереження історії та культури.У 1960 році Борис Возницький став заступником директора з наукової роботи Львівського музею українського мистецтва, а 1962-го очолив Львівську картинну галерею (нині Львівська національна галерея мистецтв імені Б. Возницького). На той час галерея була скромною установою з обмеженими фондами. Під керівництвом Возницького вона перетворилася на один із найбільших музейних комплексів України, що налічує понад 60 тисяч експонатів і має 16 філій.Порятунок культурних скарбів
Діяльність Бориса Возницького важко переоцінити. У радянські часи, коли храми, замки та мистецькі пам’ятки масово руйнували, бо вважали їх “буржуазними”, він із командою однодумців невтомно рятував усе, що могло зберегти пам’ять про українську культуру. За неповними підрахунками, Возницький зберіг близько 36 тисяч творів мистецтва: ікони, скульптури, картини, гобелени, меблі, вівтарі й інші артефакти.Він заново відкрив чимало забутих імен митців. Возницький повернув у культурний простір імена видатних майстрів, таких як Йоан Георгій Пінзель, Йов Кондзелевич і Мартин Альтомонте. Завдяки йому скульптури Пінзеля, врятовані з занедбаних храмів, експонували навіть у Луврі (у 2012 році) і стали світовим надбанням.Також Борис Возницький ініціював реставрацію Олеського, Золочівського, Підгорецького та Свірзького замків, об’єднавши їх у туристичний маршрут “Золота підкова Львівщини”. Крім цього, він долучився до відновлення палацу Розумовського в Батурині та каплиці Боїмів у Львові.
Не варто забувати, що під його керівництвом з’явилося декілька нових музеїв: Івана Федорова, “Русалки Дністрової”, Маркіяна Шашкевича, Музей Пінзеля, Музей книги та інші. Кожен із них став осередком збереження української ідентичності.У 1960–1970-х роках, коли радянська влада нищила церкви, Возницький обстежував занедбані храми, рятуючи ікони, скульптури й інші релігійні пам’ятки. Його експедиції нерідко відбувалися в екстремальних умовах, але результатом стала унікальна колекція сакрального мистецтва. Чому? Бо Возницький умів переконувати чиновників і долати бюрократичні перепони. Він завжди відзначався невтомністю, наполегливістю та особливою харизмою, що і зробили його легендою музейної справи.Чому діяльність Возницького важлива
Борис Возницький працював у часи, коли українська культура зазнавала системного знищення. У радянському суспільстві національну ідентичність придушували, а пам’ятки історії часто вважали “непотрібними”. Возницький мав інший погляд, він став одним із тих, хто протистояв цій руйнації. Музейник не лише зберіг артефакти, а й повернув українцям усвідомлення їхньої багатої історії.Возницький показав, що українська культура – це не лише фольклор, а й високе мистецтво, яке може конкурувати на світовій арені. Відреставровані замки та музеї стали туристичними магнітами, сприяючи розвитку Львівщини та України загалом. А його мистецтвознавчі дослідження, зокрема про Пінзеля та Кондзелевича, надзвичайно збагатили українську мистецьку науку.Возницький також виховав покоління музейників, які продовжують його справу. Його підхід – поєднання пристрасті, професіоналізму та сміливості – став еталоном для працівників культури. Для молодого покоління він може виглядати як український Індіана Джонс, чиє життя було сповнене пригод, але в ньому жили великі ідеали, пов’язані з цінністю мистецтва, яке є загальнолюдським надбанням. Спадок Бориса Возницького
Борис Возницький залишив по собі не лише тисячі врятованих експонатів, а й цілу систему збереження культурної спадщини. Львівська національна галерея мистецтв, яка має його ім’я, є найбільшою художньою галереєю України. Замки “Золотої підкови” щороку приваблюють тисячі відвідувачів. Музеї, створені за його ініціативи, залишаються осередками культури.Його внесок відзначений численними нагородами: звання Героя України (2005), Національна премія імені Тараса Шевченка (1990), орден “За заслуги” II ступеня, польська медаль “За заслуги в культурі Gloria Artis” та багато інших. У 2013 році засновано Премію імені Бориса Возницького, яку вручають за вагомий внесок у музейну справу.Трагічна загибель Бориса Возницького 23 травня 2012 року в автокатастрофі біля Золочева обірвала його життя, але не його справу. Так, навіть у 86 років він залишався активним, вирушаючи в чергову експедицію для обстеження пам’яток… Тож спадок Возницького – це не лише музеї й замки, а й віра в те, що навіть одна людина може змінити долю скарбів минулого. Читайте також: Галицьке суспільство так і не прийняло її, бо говорила російською: 161 рік тому народилася Ольга Франко