Про бійця розповіли у пресслужбі бригади.”Бувало, що воду бачиш, а вийти за нею не можеш, бо ворожі дрони постійно перебувають у небі над позицією. А може і вода бути отруєна. Таке теж бувало, що росіяни скидали отруєну воду”, – пригадує Михайло.В тяжкі моменти рятувала внутрішня сила і ті навички, які здобув під час навчання. Траплялося й таке, що в запалі бою хтось із побратимів впадав у відчай. Михайло був старшим позиції і підтримував побратимів.”Переживав трохи, коли помітив, що у товариша почалася паніка. Нас штурмували з різних боків. Було гаряче. Дуже. Нас коригували по рації. І важливість кожного пострілу зростала дуже стрімко. На довгі пояснення чи вмовляння не було часу. В такі моменти важлива кожна секунда. Треба було привести побратима до тями. Втратити самовпевненість може кожен. А він – молодець, що зумів взяти себе в руки. Тоді ми відбились”, – розповідає гвардієць.
Був ще один випадок, який для Михайла став особливим. Під час одного з виходів за тілом полеглого побратима гвардійців засік ворожий дрон. Російський пілот почав за ними полювання. Відрізок шляху пролягав по відкритій місцевості, дзижчання смертельного безпілотника ставало все гучнішим. “Він вже був практично над нами. Ми навіть чули, як він заходить в піке. В якусь мить все обірвалося. Ми йдемо і бачимо, що він впав у кущі. Блимає там і сигналить. Переконаний, що це Бог нас прикрив і врятував”, – говорить Михайло.Але найважчою задачею для чоловіка стала не оборона позицій. Евакуювати тіла полеглих побратимів – місія важка, небезпечна, але благородна. Михайло каже, що для нього це моральна потреба. Проявлену мужність оцінило командування – гвардійця нагородили відзнакою “За доблесну службу”. “Хай навіть “на щиті”, але ці воїни мають повернутися додому. Я би не зміг дивитися в дзеркало, якби не спробував допомогти їх повернути і дати рідним можливість достойно поховати героїв. Іноді дійсно немає можливості забрати тіла через постійні обстріли. Але, коли з’являлося можливість, я розумів, що її треба використати, повернути хлопців, навіть з ризиком для себе”, – розповідає Михайло Онишків.
Гвардієць каже, що на фронті дуже допомагає віра. Чоловік впевнений, що Бог його береже.”Бувало що і свист куль чув над собою, і під час прильотів рахував відстань до себе. І здавалося, що наступна міна вже моя, а вона не розриваючись заривалась в бруствер поряд. З собою в плитоносці я носив вишиту мамою ікону Христа. Це був мій оберіг. Я в це вірив, і мені вона додавала сил”, – розповідає нацгвардієць.Загинув, врятувавши трьох поранених побратимів: історія “Лютого” з Буковини