Еспресо.Захід пригадує трагічні події, які сталися на Рівненщині 82 роки тому. Безпосереднім поштовхом до нападу саме на Ремель став донос одного з місцевих колаборантів, який повідомив, що в селі нібито є осередок підтримки Української повстанської армії. Близько 3-ї години ночі 17 березня 1943 року з польської колонії Осада Креховецька, де містився концтабір, до села підійшов змішаний польсько-нацистський відділ. Село було оточено трьома кільцями. Усередину пропустили польських шуцманів (охоронна поліція Третього рейху, – ред.), які почали вчиняти вбивства. Село зі 104 селянських господарств було спалене дотла, люди розстріляні. "Тремтіли, сподіваючись смерті"Про цю трагедію в радянський час говорити було заборонено. Бо говорити означало розповісти правду про ОУН-УПА і боротьбу українського народу як з більшовицькими, так і з німецькими загарбниками. Небагатьом вдалося врятуватися. Сім’ї Максимчуків вдалось, писало видання "День". Актор, народний артист України Святослав Максимчук – один з трьох, який залишився на сьогодні в живих заговорив вперше. За тиждень до трагедії хлопцеві виповнилося сім років.Розповів про цю страшну трагедію Максимчук у книгах "Ремель. Урок історії", та "Ремель. Трагедія на світанку"."Німці бігали над льохом, ловили курей, але всередину не заглянули. Мабуть, відчинені двері були знаком для них, що льох уже почищено, – згадував Святослав Максимчук. – …А потім підпалили нашу хату, яка й згоріла вщент. Ми просиділи цілий день, тремтячи й сподіваючись смерті. А десь при перших півнях вийшли на город (наша хата стояла на краю села, на північ) і пішли через озеро по льоду на луг понад річкою Горинню… Пригадую, як ми вийшли на луг і, зупинившись, усі оглянулися!.. Село догорало. На місцях, де були хати, клуні й інші господарські споруди, виднілись пожарища. Стирчали ще не обвалені комини хат і незгорілі обвуглені дубові стовпи клунь".Школярів загнали у хлів і спалили там живцемУ друкованому виданні "Слово просвіти" була опублікована стаття, де дослідниця свого рідного села Ремель Ірина Кравчук пише про спогади людей, які вижили."У ту "чорну середу" ремельці не сподівалися такої жахливої розправи – думали, що то лови рабів до Німеччини. Жахіття смерті їм відкрилося, коли душогуби заходили в кожну хату й розстрілювали на місці або виводили надвір, заводили у хлів чи сарай і вбивали там. Тих, хто намагався втекти, – розстрілювали на місці. Стріляли, грабували, палили. Карателі не щадили нікого: ні старих, ні хворих, ні жінок, ні дітей. Одна за одною спалахували домівки", – йдеться у дослідженні.Карателі не пошкодували і школярів. Їх усіх загнали в дерев’яний хлів, який підпалили. "Звідти було чути дитячий крик і писк. В останні хвилини свого життя вони гукали своїх батьків: "Моя мамочко!", "Мій таточку!". У зграї шуцманів були й напоєні імперською ідеологією великодержавництва московські україноненависники – власовці. Школярів живцем спалили, а проте директора школи Леоніда Вечора не тільки відпустили, а ще й дали охорону, щоб безпечно ви вести із села, бо він був поляк, продемонструвавши цим самим, що акція була спрямована саме на знищення українців", – писала Ірина Кравчук.Основним способом убивств був розстріл лежачих. Людей, яких застали в хатах або місцях сховку, виводили, часто у хлів, наказували лягати й після цього розстрілювали. Крім того, у випадках масового скупчення використовували підривання гранатами. Немовлят убивали на руках матерів. До обіду 17 березня Ремель догоряв, а карателі поїхали з села, але наприкінці дня повернулися."Раптом почувши дитячий плач, вони знайшли схованку і почали стріляти. З людей зробили криваве місиво. Загинуло у цій схованці 19 людей, залишилися живими дев’ятеро, з них четверо поранених. У сутінках ті, хто залишився живим, по трупах вибралися з того пекла", – йдеться у спогадах.З переказів очевидців про жахіття вбивств вражає епізод, про який розповіла Надія Павлюк.Її бабуся під час акції вийшла з хати з тістом на руках, бо саме тоді пекла хліб. Убивці наказали їй пекти хліб. "Коли баба Палажка винесла раз два боханці хліба і потім другий раз ще два гарячі боханці, а за третім разом тільки єдненького і сказала: "Нема, паночки, більше", їй наказали іти до хати. "Баба Палажка тільки вступила на поріг, як у спину їй вистрелили і вона впала головою у сіни".Як пише авторка нарису, "вбивці були впевнені, що стерли з лиця землі ще одне село". Сім’я Максимчуків, в якій виріс народний артист України й автор книг про трагедію Ремеля, була першою, яка по війні повернулася на згарище рідного села й розпочала його друге життя.