У мене є тепло, світло, їжа, чиста вода. Я вмикаю чайник і не думаю, чи є струм. Плануючи тиждень, виходжу з того, що завтра все це нікуди не дінеться. У багатьох людей в Україні такої певности немає: надто багато залежить від того, куди росія вдарить наступного разу і що встигнуть полагодити до нового обстрілу. Ще одна зима — це знову тривога за найпростіше. Коли росія б’є по енергетиці, зникають світло, тепло й вода, а лікарні переходять на генератори.
А я тим часом і далі говорю про Україну. Викладаю, пишу, організовую заходи, збираю людей, намагаюся привернути до неї увагу і знайти їй підтримку. Я вірю, що ця робота потрібна. Але дедалі частіше ловлю себе на думці про розрив між тим, що роблю я, і тим, що переживають люди в Україні. Ми можемо працювати задля спільної мети — але умови, в яких ми це робимо, однаковими від цього не стають.
І з часом цей розрив тільки росте. Моє життя за кордоном стає дедалі усталенішим: робота, плани, колеги, змога більш-менш спокійно думати про наступний рік. Я можу дедалі вправніше розповідати світові про Україну — і дедалі менше знати з власного досвіду, як у ній тепер живеться. Можу краще знатися на окремих темах, говорити переконливіше, мати ширшу авдиторію — і водночас віддалятися від буднів тих, про кого говорю. Моя відданість Україні може міцнішати, а відстань між моїм життям і життям людей в Україні — більшати.
Це схоже на класову ієрархію всередині української спільноти — тієї, що живе і в Україні, і поза нею. Безпека, гроші, змога вільно пересуватися, час на зосереджену роботу, доступ до університетів, видавництв, медіа — усе це ми маємо дуже по-різному. І від цього залежить, кому випадає пояснювати Україну світові. Людина зі стабільною роботою, світлом та інтернетом має значно більше нагод бути почутою, ніж та, чиє життя раз у раз переривають обстріли й відключення.
Звісно, річ не лише в тому, хто де живе. Багато українців за кордоном живуть у скруті, переживають втрати, тягнуть на собі близьких. Саме слово «закордон» мало що говорить про їхнє життя. І в Україні люди мають дуже різні можливості, і небезпека в них теж різна. Тому я намагаюся говорити про себе — про захищеність і можливості, які маю саме я. Не хочу ховати їх за спільним “ми”.
Українська нація не закінчується на кордоні України. Те, де ти живеш, не скасовує ані належности до неї, ані відповідальності за її майбутнє. Але всередині цієї спільноти є матеріальна нерівність, про яку важко говорити саме тому, що ми так хочемо бути єдиними. Можна бути однаково відданими Україні — і мати зовсім різні можливості відпочити, переїхати, оговтатися, вирішувати, як жити далі.
Спільна мета часом заважає ці відмінності побачити. Наче недоречно питати, хто має час виступати, кому платять за роботу, чий досвід стає джерелом знання і хто отримує визнання за те, що про цей досвід розповів. Наче самі ці запитання нас роз’єднують.
Ці запитання — і до мене. Лекція, читання, стаття, конференція можуть привернути увагу до України. І водночас принести визнання тому, хто про неї говорить. Це одна й та сама робота, і вона дає і те, й інше. Користь, яку вона приносить, не звільняє мене від розмови про те, що з неї маю я сам.
Назвати те, що я відчуваю, соромом — замало. І було б цинічно вважати власний неспокій доказом того, що я свій обов’язок уже виконав. Публічне зізнання легко й непомітно перетворюється на прохання заспокоїти: ти робиш достатньо, твоя робота важлива, не картай себе. Я не хочу, щоб люди в Україні мусили ще й допомагати мені змиритися з моїм безпечним життям поза нею.
Так само почуватися корисним — ще не означає бути корисним. Можливо, ця робота потрібна передусім мені самому: щоб не втратити зв’язок з Україною, щоб у щоденному житті був сенс, щоб знати, що відстань не зробила мене зайвим. Але це мої потреби. Я не можу підміняти ними потреби людей в Україні.
Тому мені дедалі важче просто так вимовляти звичні слова. Коли я кажу «наша стійкість» чи «наші жертви» — кого охоплює це «ми»? Коли захоплююся незламністю — чи чую людину, яка виснажена і зовсім не хоче бути взірцем? Коли впевнено говорю про майбутнє — скільки в цій упевненості від моєї власної захищености?
Я хочу вміти прямо сказати, звідки говорю, що знаю і де моє розуміння закінчується. Хочу говорити про свою роботу, не роздуваючи її значення. І хочу, щоб ця нерівність впливала на мої рішення: до кого я прислухаюся, коли готую захід; кому вдається заплатити за роботу; чиї потреби визначають, як я розпоряджаюся тим, що маю; як я реагую, коли мені кажуть, що цього замало.
І мені треба чути людей в Україні — навіть тоді, коли їхні слова не вкладаються в ту розповідь про Україну, яку я звик пропонувати іншим. З їхньої втоми, незгоди, щоденних клопотів, із того, як міняються їхні бажання і сподівання, не завжди вийде переконливий аргумент для закордонної авдиторії. І вони не зобов’язані добирати слова так, щоб мені було зручніше когось переконувати.
То що я можу чесно сказати українцям в Україні?
Що Україна — і моя країна теж, а моє життя набагато безпечніше, ніж у багатьох із вас. Що моя відданість їй щира, але ваш досвід від цього не стає моїм. Можу сказати, що вже зробив, за що беруся далі і чого досі не розумію або не можу зробити. Можу відповідати за свої слова й обіцянки — і не просити за це ні вдячности, ні розради.
Я досі з’ясовую для себе, що це означає на практиці. Навряд чи навіть найчесніший допис це питання закриє. Але я хочу говорити про Україну, не ховаючи за словами тієї відстані, яка дедалі більше відділяє моє життя від життя людей у ній.
Алекс АВЕРБУХ